Казки Андерсена — Дівчатко з сірниками
На дворі був страшенний холод, заверюха крутила, і ніч насовувалась — остання ніч Старого року — саме на Меланки.
Такої темноі та холодноі ночи, що добрий хозяін і собаки не вижене, вбоге дівчатко, босоніж, простоволосе, пленталося собі вулицею. На ній, правда, й були черевики, як вона з дому виходила, але не надовго: вона, бач, взулася у материні старі, та такі великі, що у першому заметі й загубила, перебігаючи вулицю з-під коней. Один черевик згубила вона таки навіки, а другого ухопив якийсь шибиник, хлопчик.
Отож, дівчатко перебирало голими ніжками, що аж посиніли від холоду. У старенькій хвартушині несло воно багацько пачок з сірниками, а одну у руці тримала. Поганий день для неї нині випав: ані одного купця, ані одного шеляга!
Бідне! Голодне й холодне тремтіло воно, аж кривилося! Лапастий сніг вкрив і її голову й нападав між білявими, гарнісенькими кучерями, аж до плечей.
По всіх будинках світилися вікна і сияли, а дух від смашних страв аж на вулиці чувся: се було навечериє Нового року. У дівчинки тільки й гадок було, що про се!
Сіла вона собі й притулилася у закутку між двома будинками, підгорнувши ніженята під себе; але холод усе знай більш та більш проймав її, — а до дому ж то вернутись не насмілювалась: бо не продала ані однієї пачки, не заробила ані однієї шеляги. Раз — батько б побив її, а друге — хіба пак і вдома не було теж холодно?!
Жили вони на горіщи, хоч найбільші дірки у стрісі й були заткнуті ганчірками та соломою, проте вітер, незважаючи, продимав наскрізь.
У дівчинки рученятка зовсім одубіли.
Господи! хоча-б один сірничок, — може-б він запоміг хоч трохи! Коли б одважитись хоч одного стратити! Тернула б об стіну і погріла свої одубілі пальчинята.
От вона таки й наважилась витягти одного. Черк! Господи! Як блиснуло, як засияло! Вона сірник прикрила долонею, і горів він неначе свічечка, а полум’я його було таке тепле та ясне! Що за диво? Здалося їй: ніби сидить вона перед панською грубою, обробленою у мідь і залізо розкішно. Вогонь так привітно палає і гріє так добре та тепло! Коли тільки-но вона до полум’я захотіла простягти свої ніжки, — як разом полум’я згасло і груба незнає, куди ділася: зосталося дівчатко тільки з недогарком сірника у руці!
От, черкнула вона об стіну й другим. Блиснув вогонь, загорівся, і тамечки, де світ на мур упав, неначе стіна зробилася, як намітка, прозора: можна було бачити з середини кімнату.
Глянула дівчинка — а в кімнаті стіл засланий скатертиною білою, білою, як молоко! На скатертині у полумиску стоїть печена гуска, начинена яблуками та сливками, а від неї — гарячим та смачним паром так і душить. От, дума, щасте! А тут, як плигне гуска з полумиска додолу, а ніж і вилки у слід, та прямісенько до дівчини.
Коли се погас сірник,і знов усе зникло, зосталася тільки стіна висока та холодна!
От, черкнула вона й третим! Зирк — аж вона сидить вже під чудовною панською ялкою[1]. Ся була більша и далеко красша за ту, що вона торік, у багатого крамаря, бачила крізь скляні двері. Господи! Скільки свічок світилося по зелених гілках! Скільки то висіло вгорі цяцьок та лялечок! І здалося, ніби вони до неї всміхалися. Але тільки що простягне вона обидві рученята, а сірник і погас.
Знялися усі свічечки з дерева й полетіли вгору, високо, високо. Дивиться-то не свічечки вже, а зірки на небі: одна з них покотилася і покинула по собі довгу вогняну стягу.
„Мабуть, хтось помер!“! подумала дівчинка, бо старенька покійна бабуся, котра тільки й любила іі щиро, було часто каже: „коли часом зірка скотиться, то певно душа чиясь полинула до Бога. “—
Чернуло дівчатко ще одним сірником об стіну. Блиснуло ясне та велике полум’я, а серед його і бабуся з’явилася з таким ясним обличчям, з таким щирим до неї та любовним поглядом!
„Бабусенько! “крикнула дівчинка; — „візьми мене з собою; я знаю, — як сірник згасне, то зникнеш ти, як груба мідяна, и гуска печена-и ялка чудно-хороша! “От, разом запалила вона усю пачку, бо боялася, щоб бабуся її не кинула. Сірники запалали, і полум’я з них здалося їй яснійшим од сонця. Ніколи бабуся не була такою гарною та величною! Узяла вона дівчинку на руки, і обидві, осияні світом, радісно полинули вгору високо, високо туди, де нема ні холоду, ні голоду, ні туги, — полинули до самого Бога!
Але й другого зимного ранку, у куточку, між двома будинками, маленьке дівчатко усе ще сиділо з почервонілими щічками, з солодкою усмішкою, — тільки вже одубле й замерзле.
Зійшло холодне сонце на Новий рік і осінило дівчинку з її сірниками. Одна пачка була зовсім спалена, і люди казали: «Певне погрітись бідне хотіло?” Але ніхто не відав про ті дива, що вона бачила, ні про те, у якій сияні полинула вона з старенькою бабусею на нову оселю!