Казки Андерсена — Погане вутятко (Гидке каченя)

Нема в світі, як на селі, та ще надто літом! Жита хиляються, киваючи своїми золотими колоссями. Овес зеленіє. По степу скрізь рядками стоять копиці пахучого сіна; лелека між ними поважно переставля свої червоні ноги, та скрегоче щось по бусурманському, певно від матері перенявши сю мову. А навкруги геть простяглися темні ліси з глибокими озерами.

І справді, на селі було так хороше, так весело! Сонечко сяло і своїм ясним промінем наче обливало стареньку оселю, з широким ровом навкруги, в котрому блищала вода; лопух аж до самісенької води нахиляв своє широке листя: лопушиння було таке високе, що навіть і дитина під ним би сховалася, а в середині був холодок і затишок, мов у гущині дикій, у лісі.

У такій— то схованці вигребла собі качечка кубельце і сиділа на яйцях. Дуже бажалося їй швидче поб чити своїх діточок— вутяток. Ніхто до неї не навідувався, бо подружкам її краще подобалось плавати та плескатись по воді, аніж іти під лопух базікати з нею.

Аж ось, і яйця почали лускатись: одно, далі друге, третє.
— «Пі— пі»— вчулося матері: то вутятка живі пробивали своїми дзёбиками шкаралущу.

«Ка— ка!»— крикнули вутятка кільки моги, вилізши зовсім з шкаралущ.

«Ка— ка!» розглежували вони всі усюди під лопушинням зеленим. Мати не боронила того, бо знала, що зелене не вадить на очі.
— «Що— то за великий світ!» писнули вутятка— повинятка, позираючи на той куточок, де вони виклювались.
— «А ви думали, що се й кінець світу?» кахнула мати:
— «Е, ні! Він простягся далеко, по той бік садка, аж до самісенького попівського лану; але я там ще ніколи не була. Ну, чи ви всі тута?» додала вона, встаючи:
— «Ні, саме найбільше яйце ще й не наклюнулось!» Господи, яке забарне! І то вже насиділась!»

Знов сіла вона на кубельце, сіла, та й насупилась. Коли це— йде стара качка на провіди.
— «Ках— ках! Здорові були! Як ся маєте?»

— «Спасибі! Та от, з остатнім тільки яйцем бідкаюся.. просто вже й силоньки не стає!.. А ось, гляньте лишень на оціх! Як, на ваш погляд? Чи не гарнесенькі вони? Певне— кращі над усі, що ви бачили! Та, як схожі на свого батька, — як вилиті! А він, гладкий, хоч би навідався!»

— «А покажіть мині, будь ласка, оте яйце, що не хоче наклёвуватись!» каже стара:
— «Эге— ге, та воно индиче, їй же Богу индиче! Оттак і мене раз ошукали, як оце вас: і скільки мороки прийняла я з тим индичам— Господи! Вони всі страшенно бояться води. Що вже я не робила? Ніяк не присилуєш піти на воду; вже було й кахкаю, й заганяю— так ні: нічого не бере!»

— «А ну, ще раз гляну. Воно самісеньке— индиче, напевне индиче! Киньте ёго геть, та вчіть мерщі оціх діток плавати!»

А качка: «дарма, каже:
— коли вже тільки стратила часу, то що там день, або два посидіти, поки воно вилупиться!»

— «Вільному воля!» одрізала стара й попленталась собі геть.

Аж ось, перегодом, і здорове яйце наклюнулось.

«Пі пі!» крикнуло каченя й вилізло. Алеж яке велике, та погане! Подивилася на ёго качка, та й каже: «от, здоровезне каченя! та ні на когісенько— ж з нас і не схоже! Справді, чи не индичиня? А в тім довідатись лехко: поб чимо, чи піде на воду, як я поведу?»

Другого ранку день був погожий, чудовий; сонечко сяло й пробивалося промінням кріз зелені листя лопушняка. Вийшла з вутятками і мати до рову «Плюсь»— і вскочила в воду. «Ка— ка!» крикнула вона вслід, і кожне маненьке, одно за другим, плюснуло в воду, аж хвиля головки їм укрила. Але вони швиденько вирнули й поплили хутко, тільки ніженьками помахуючи. Всі раділи воді, навіть і сіре, незgрабне кача.
— «Ні, це не индича!
— » сказала мати:
— «як воно лехко працює ніжками і як прямо сидить! Воно— моя рідна дитина; та не таке й погане, як до ёго придивисся! Ка— ка! Ну, діти, ідіть тепер за мною: я вас хочу вивести між люде, познайёмити з другими качками. Тільки глядіть, — від мене не одбивайтесь, щоб вас не настоптали, та стережіться мині добре кота!»

От, пішли вони всі на качине подвірря. Який там був гармидер! Дві сімьї змагалися й тягалися за щучу головку, а на останок таки її кішка вхопила.
— «От, бачите, як усе робиться н світі!» казала качка, свій дзёб чистячи, бо їй і самій дуже бажалося покуштувати щучої головки.
— «Ну, тепер виправте гарно ніжки, » додала вона:
— «зрівняйтесь гарненько до купи й уклоніться ген— там старій качці. Вона найповажніша над усі тут, бо шпаньського кодла: від того пак і груба така. Та запримітьте ще червону стёжку округ ноги у неї, — бачите? Як воно хороше та гарно! То найбільша шана, яку для качки зробити можна. Це визнака, що її не хотять ніколи стратити і що вона мусить бути визначена, як між качок, так і між людей. Ходім же, ходім! Тримайтесь гарненько, та не верніть мині у середину ніг: освітне вутя повинно на ноги звертати велику увагу; бачите, як я їх вивертаю. Ну, уклоніться— ж, та скажіть ка!»

Послухались вутятка матері; але другі качки їх обступили, розглежуючи: «дивіться, — кажуть, — дивіться! От ще других принесло, буцім нас самих мало!» Та— до незgраби:
— «Що це за кача! Ми ёго не хочемо!» А одна, ще здорова качка, — зблизилась, кинулась на ёго, та й укусила за шию.
— «Геть— бо! Не руште!» одказала мати:
— «воно нікому лиха не чинить!
— «Дарма; але воно таке здорове, та недоладнє!» каже заводяка:
— «ёго треба побити!
— «У тебе, мати, всі дітки гарні», промовила стара вельможна качка з червоною стёжкою:
— «усі миленькі̀, опріч цёго незgраби. Добре— б було, як би ёго переробити можна!»

— «Непромі̀жно, вельможна пані!» одказала мати:
— «воно, справді, негарне; але у ёго вдача така тиха, та добра! і воно плава чудово; справді, — можна сказати навіть краще за другі! Я думаю, що воно з перегодом виросте й вирівняється гарненько. Бачите— довго в яйці зоставалося, для того таке й недоладнє!» Кажучи це, тихенько гладила сина по шийці і росправляла ёму пірьячко:
— «До того— ж воно— селезень, і ёму врода не надто потрібна. Я знаю, що з ёго вийдуть люде, бо й тепер дужий!»

— «А в тім— другі вутятка твої— гарнесенькі!»— сказала ласкаво стара. «Ну, тепер, дітки, гуляйте собі; а як знайдете щучу голівку, то принесіть до мене!»

От— так— то і стали вони по дворищу гуляти й гратись, як дома. Але на бідне вутятко, що остатнім вилупилось, накинулись усі за ёго незgрабність: кусали, били не тільки качки, але навіть і кури.
— «Ач, яке здорове!»— кричали усі. А индик, що родився на світ у острогах і за— для того лічив себе за царя, — розчепірив крила, надувсь як вітрило, та й пішов прямісенько на бідне каченя, почервонівши до самихочей. А воно— ж— то, сердешне, не знало на яку й ступити: чи зупинитись, чи втікати? Таки не мало горя та бійки од усіх качок прийняло воно за те, що було поганим!

Як почалося з першого дня, так і пішло: чим далі— тим гірш! Гнали бідне вутятко усюди; навіть ёго рідні сестри знущалися і докоряли такими річами: «добре— б було, як— би кішка ухопила тебе, гидку тварюку!» А мати казала: «геть собі далі, не лізь!» Качки ёго кусали, кури били і господиня, що дробину годувала, відпихала ёго ногою.

Не зтерпіло воно, піднялось, та й пурхнуло через тин; а маненькі пташки, з переляку, — од ёго; «і все— то через те, що я погане!» подумало каченя, закрило собі очі, та й побігло далі. Бігло воно, бігло, та й добігло такечки до великого плеса, де жили дикі качки. Журливе й потомлене задрімало воно уже поночі.

Ранком, прокинувшись, запримітили дикі качки свого нового товариша.
— «Ти що за птах?»— кахнули вони.

Каченя обернулося на всі боки і звичайненько їм уклонилося.
— «Ну, тобі нічого хижатись своєю вродою!» сказали дикі качки:
— «але нам це не шкодить: тільки не здумай кого з нас посватати!» Бідолашнє! Ему й на думку не спадало свататись! Хоч би не боронили плавати між очеретом, та пити воду із плеса!

Так минули два дні. Аж ось, прилетіли туди двоє диких гусаків, тоголітків: молоді— то й були чванливі!
— «Слухай, товаришу!» промовили нові гості:
— «ти таке гидке та бридке, що ми— б раді були тобі стати в пригоді. Хочеш з нами летіти тепера? А на зіму потягнемо у вирій. Тут недалечко на другому плесі плавають дикі гуски, гарнесенькі; надто ще— всі дівчатка, та й співати уміють чудесно. Хто зна— може там твоя доля? Дарма, що ти таке гидке й погане!»

Коли це, — як бухне разом: «пук— пук»! Обоє гусаки попадали в сікнязі мертві, а вода навкруги їх зачервоніла, як кров. «Пук— пук!»— хмарою знялися качки з очерету.

Довго ще чулося гукання рушниць: то було велике полювання. Мисливці облягли навкруги болото; де— які навіть позлазили на гілля дерев, що над водою схилялися. Сизий димок, ніби хмарки, вилітав спід темних дерев і слався геть по воді. Далі— собаки вскочили в плесо: «ляп, ляп!»— сікняг і очерет ламалися й хилялися на всі боки. Не стямилось вутятко од переляку, і тільки, що хтіло заховати під крила головку, .... коли це— зирк! аж перед ним— самісеньким— лиха та здоровенна собака! Язик їй вивалився з рота, очі її світилися хижим вогнем. Повернулася вона до ёго, роззявила рота, оскалила зуби і... гав, гав!
— та й потягла далі, не зачепивши!
— «Спасибі Богові!» зітхнуло вутятко:
— «я таке погане, що навіть собака погидувала мене укусити!» Промовило та й замовкло, — а ні— чичирк! А набої про те свистіли то там, то сям по сікнязі і рушниці безупинне гукали.

Над вечір тільки гуркотня стихла; але бідолашнє вутятко і тоді не насмілилося піднятись. Прождало ще воно кілька годин; озирнулось кругом себе... та, — як дремене навтікача, — кільки

моги! Біжить воно через луги, біжить воно через ниви, біжить та тікає; а тут ще буря страшенна з ніг ёго валить!.

Уже вечір темний насунувся; коли— це, дивиться— стоїть хатка на курячій ніжці; та— стара, така стара, що не знає на який бік і впасти, для того й не пада, що ще не надумалась! А буря— ж— то лютує, лютує; вітер так і свище навкруги!.. Бідне вутятко прибилося до хатки, думаючи, що се вже кінець світу. Озирнулось, аж бачить: клямка висить і двері не зовсім щільно причинені. От, воно й дума: «а чи я— б не пролізло у середину через цю щілину?» Спробувало, — та й пролізло.

А в тій хатці, та жила баба з котом і курочкою. Кота вона звала своїм унуком за те, що він умів вигинати спину і прясти на кужелі; та ще було, як погладити ёго проти шерсти поночі, то— так і заискрить! Курочка— ж мала собі коротенькі лапки, завіщо й прозвали її куцолапою. Несла вона дуже смашні крашанки і бабуся любила її, як рідну дитину

Уранці запримітила бабуся нового приплентача: кіт почав прискати, а курочка закудахтала.
— «Що там такого?» запитала бабуся, круг себе озираючись. Але, як вона не добачала, то їй воно видалось за качку, котра ще зперше пропала.
— «Оце, добре!» промовила вона:
— «тепер у мене будуть качині крашанки!
— Колиб тільки— не селезень! Проте— побачимо!»

Жде вона три тижні; але крашанок немає.

У цій хатці кіт був за господаря, а курочка за господиню; вони мали звичай казати: «ми— та світ!» бо себе, бач, лічили за половину світа, та ще до того й найкращу. Каченя міркувало собі про їх инако.... так курочці— і не кажи було!
— «А чи ти вмієш яйця нести?» пита було вона.
— «Ні!»

— «Ну, то й нема тобі чого пащикувати, коли люде поважні ведуть проміж себе розмову!»

І сердешне каченя журливо лягало собі у закутку.

Раз якось свіжий вітрець подихнув і сояшний промінь блиснув у хаті; вутяті так забажалося поплавати по воді, що воно не стерпіло про це курочці похвалитися.
— «От, вигадки!» одказала та:
— «робить тобі нічого, то й лізе у голову не— віть— що! Краще— б яйця несло, або хоч муркотіло, то й привереди— б минулися!»

— «А як то хороше плавати по воді!» каже маненьке вутятко:
— «як— то втішно, коли хвиля змиє тобі голову, або як пірнеш на дно!»

— «Куди— ж— пак, як хороше!» одрізала курка:
— «мабуть ти з глузду вже зсунулось! Спитай хоч у кота, — а він розсудливійший над усіх, що я знаю, — спитай— же, чи він, пак, любить плавати, або у воді поринати? Спитайся хоч у нашої старенької пані— матки, — розумнійшої за неї нікого нема, — чи ти— ж, пак, справді думаєш, що їй кортить плавати, або разбивати головою хвилю?»

— «Не розумієте ви мене!»

— «Ми тебе не розуміємо? Хто— ж тебе розуміє? Може ти себе лічиш розумнійшим за кота і за нашу бабусю?»

— «Не об мині річ!»

— «Е! Не потурай, серце, собі дуже! Краще подякуй Богові за усі милості, що тебе обділено! Прибилося ти до теплої хати, попалось між люде, котрі— б тебе і до пуття довели, а ти ще почало тут міркувати та вигадувати таке, що не варт і слухати! От, справді, — радощі! Життя нема з тобою! Пойми мині віри: я тобі добра бажаю, хоч може, річ моя тобі й не по шерсті; але щирого приятеля тільки з правдивого слова й пізнати! Послухай моєї поради, та навчись— або крашанки нести, або робити: муррр!... муррр..!»

— «А моя думка така, що міні кориснійше було— б світа побачити!» одмовило вутятко.
— «Роби, як знаєш!» сказала курочка.

І каченя побігло плавати, та поринати у воді; тале— ж усе птаство гидувало ним за ёго незграбність.

Наступила осінь. Пожовкло листя у лісі; підхоплював ёго вітер і розносив по полю. На дворі дуже похолоділо; важкі снігові хмари заволокли усе небо. Ворона на тину каркала, так їй було холодно. На що не глянеш— усе тримтіло. Бідному вутятці було не до чмиги!

Одного вечора, на заході ясного сонця, ціла ключа чудових птиць піднялась з течії; каченя таких птиць ще з— роду не бачило: білі, білі, як сніг, а шиї їм довгі, гнучкі! То були лебеді.

Вони якось чудно ячали і, роспустивши свої довгі та білі крила, простяглися геть у вирій шукати тепла, та чистих і затишних плес, що ніколи не замерзають. Піднялися вони так високо, так високо, що погане вутятко й не счулося з дива. Окрутнулось воно на воді, росправило шию, простягло її вгору до подорожніх лебедів, та так голосно та гучно покрикнуло, що аж само себе злякалося. Запали ёму на душу ті птиці чудові, й щасливі; воно їх стежило, поки не зникли з очей; тогді пірнуло на дно, а як вирнуло, то навіть і себе не тямило! Не знало воно, як і звались ті птиці і куди простяглися? Не знало, — кажу; але серцем спочуло, що вони наймиліші й найрідніші на світі! Про— те їм не заздрило, бо й у голові ёму не клалося бути таким вродливим, та величнім. Було— б з ёго, бідолашнёго, щастя, — колиб хоч качки не чіпали!

Аж ось— гульк!
— і зіма впала, — холодна, прехолодна. А каченя усе плава по воді, усе плава, та плава, щоб ото хоч круг ёго не замерзало; але що— ночі ополонка, де воно плавало, підмерзала, та вузчала. Мороз був такий здоровий, такий здоровий, що аж крига лущала, а бідне вутятко— перебіра собі ніжками, та перебіра, щоб вони кригою не взялися. Перебірало— поки не вибилось з сили, поки крига не стиснула ёго, мов кліщами.

От, ранком, іде собі чоловік берегом, коли бачить— застряло вутя. Підійшов він, обламав кригу, вирятував ёго, та й поніс до жінки. У хаті ожило воно.

Діти кинулись до ёго погратись; але кача з переляку, щоб ёму не зробили якого лиха, — як зірветься, та прямісінько— у глек з молоком: глек перекинувся, а молоко так і злило долівку! Жінка розлютувалась. як удариться руками об поли! А кача з переляку— від неї, та— в діжу, а звідтіль— у сито з борошном, а далі— у двері, та й на двір! Господи! Який гармидер піднявся! Жінка— у крик, та— за ним з рогачем, щоб убити! Діти собі по смітниках ганяють, та ловлять, кричать, та регочуться. Щастя, що воно вирвалось у двері, та сховалося у заметах між хмизом, а то— б знало!

А ні в казці сказати, ні пером написати, кільки у ту люту зіму приняло муки й горя бідне вутятко!

Раз, лежить воно на болоті в осікнязі: коли бачить— виграло сонечко і почало пригрівати; чує— жайворонок заспівав: починалася красна весна.

Разом почулось воно, що в крилах надбавилось сили; мах їм був дужий, широкий. Піднялось воно вгору і не стямилось, як опинилося у великім садку, де яблуні вкриті були цвітом, а бузок запашний нахиляв над самий став своє зелене гілля. Що— то за хороше було тамечки! Як пахло усюди весною!

Коли— це, з— за темного гаю виплило троє лебедів— білих, чудесних. Плили вони по воді й плескали крилами. Каченя вже раз бачило ціх вродливих птиць і журьба невимовна стиснула знов ёму серце.
— «Я попливу до ціх царьских птиць, хоч і вбьють за те, що таке погане, та насмілилось до їх зблизитись! Сількись! Хай краще вони вбьют а ніж качки кусатимуть, чи кури битимут чи дробинниця штовхатиме ногою! Краще вмерти від них, а ніж знов терпіти муки у зіму»!

Кинулось аченя у воду і поплило лебедям назустріч. А лебеді, як забачили, та прямо— на ёго, настопіривши пірья.
— «Вбийте мене»! каже бідолашнє, схиливши головку до води, та й триває смерти.

Але, як глянуло ненароком у воду, а вода одбивала під ним ёго власний вид, — глянуло, та й не стямилось, і очам своїм не йме віри: воно вже не гидке каченя, сіре та бридке, воно само уже лебідь!

Не велика біда й вилупитись на птишні, коли з лебедячого яйця виклюнесся!

Забулося й горе, і лихо каченяті; веселе та щасливе зробилося! Теперь тільки дізналося воно радощів, дивуючись на свою вроду величню, Старі навіть лебеді плавали навкруги та лащилися до ёго!

Прибігли у садок і дітки кидати хліб та зернятка у воду, а найменше— як крикне: «ось і новий ще!» А другі теж:
— «еге, справді, ще й другий прилетів!» Та й почали стрибати на березі, та плескати у долоні; а далі побігли за батьком і матірью, та й вернулись укупі з зерном та хлібом.
— «Новий лебідь найкращий! Який молодий та гарнесенький!» казали разом усі. І старі лебеді навіть перед ним уклонилися.

Засоромився лебідь з того, та й сховав між крила свою голову. Він не знав навіть, як ёму й бути, — так ото вже багато разом випало ёму щастя! Але він не гордував: добре серце ніколи не гордує. Згадалося ёму, як з ёго кепкували і гидували ним скрізь, а тут ось кажуть, що він ніби найкращий! І бузок навіть схиляв перед ним свої віти, а сонце так гарно та любо світило! Тоді піднялось на ёму пірья, випрямив він гнучку свою шию і покрикнув від щирого серця:
— «чи— ж снилося мині таке щастя, коли я був ще поганим та гидким вутятком?!»