Казки Андерсена — Цалинка

Була собі жінка і дуже бажала мати маленьку дитинку. Шо вже вона не робила — не має, та й не має! От і пішла вона тоді до відьми та й каже: «Дуже б я хотіла маню дитинку мати; навчи мене, що мені робити, чинити?»

— «Не великого розуму діло!» одказала відьма:
— «ось тобі ячмінне зернятко, тільки воно не таке, що сіють на полі, або дають курям; візьми його, та й посади в горщечкудо квіток, — от і побачиш!»

— «Спасибі!» — подякувала жінка й дала за те відьмі дванадцять шагів; далі вернулась до дому і посадила зернятко, як казано.

Незабаром зійшла з землі і квітка-хороша, прехороша, велика, як півник, — тільки ще в пупьянку «Яка-ж гарнесенька квіточка буде!»— сказала жінка цілуючи її у червоні та жовті пелюстки. Коли-це, разом, з великим поляском, розпукнулася квітка — і тепер уже стало видко, що то був справді півник; тільки всередині йому, на зеленому лоні, сиділо манісіньке дівчатко, — тонесеньке, гарнесеньке, з цаля заввишки. Так і прозвали її — Цалинкою.

От, зробили їй колиску з горішиної лушпини; замість пирин послали хвіялкових квітчин, а замість покривала-дали рожевий пелюсток: так вона і спала в ночі. А в день, було, на столі бавиться: жінка поставить їй миску, квітками убрану, нальлє водою і пустить листика з півника; на йому було сяде Цалинка, тай плава собі як у човнику од віньця до вінця, керуючи замість весла двома кіньськими волосинками.

Тай утішне ж було — Господи! Та ще до того й співати уміло. А голосочок-же-то був-тонесенький, та гарнесенький, якого і в світі не чути!

От раз, як спала Цалинка, крізь розбиту шибку і влізла якось у хату жаба... Бррр! Яка гидка тварюка — здорова, зелена, слизька!… Плиг! Та на стіл, а на столі ж спала манечка Цалинка.
— «От, гарна жінка для мого сина!»— каже та-за колисочку-горішинку; взяла, плигнула назад через шибку, та й занесла у садок дівчатко. А в садку тім річка текла; один бережок був згористий, а другий — грузьке болото: втім-то болоті й жила з своїм сином жаба. Та й син же її був гидкий, прегидкий: нестотно-покійний батько!

«Ква, ква! Бреке-ке-ке!» Тільки й заскриготів, угледівши в горішиній шкорлупці дівчатко менесеньке

— «Не кричи так, бо ще її збудиш!» каже стара:
— «То й утече від нас! Не бачиш хіба що вона легесенька, немов той пух лебедячий. Ми положимо її на широкій лататині посередині плеса. Оттам вона буде певна, наче на висепу: звідти вже не втече! А ми тим часом на дні болота приготуємо для вашої оселі велику світлицю.»

От, скочила жаба у воду і вибрала на отшибі широке латаття, що довгою стеблиною трималося за дно, та й поклала на ньому горішинку з дівчатком.

Прокинулося воно другого ранку, бідне: побачило, де опинилося, та як заплаче! Куди ж-то не глянь — усе вода, усе вода, а на землю дістатися — і не думай!

А жаба стара, тим часом, прибирає кімнату на дні болота. Заквічала її очеретом, сікнягом, ряскою… та, скінчивши, й поплила з своїм сином до лататини, де було дівчатко, за її ліжком-горішком. От, допливши, уклонилась низенько стара із води, тай каже:
— «Ось мій син! Він тобі чоловіком буде. Я вам на дні болота приготую чудесну оселю!»

— «Ква ква! Бре-ке-ке!» Тільки й умів додати жабеня.

Далі, взяла вона ліжко й поплила собі геть, а Цалинка й зосталася сама на зеленій лататині; плаче, бідна, сумує, та як здума про жабу погану, та про гидкого жабенка, що мав її чоловіком бути, — так і заллється гірькими!

Учули маненькі рибки, що жаба казала, — от і забажалось їм подивитись на те дівчатко; висунули вони головки з води і поторопіли — так воно в очі їм упало! Де ж, щоб таке манесеньке — та гарнесеньке досталося тому гидкому жабенку? Не буде цього з роду-віку! От, зібрались гуртом рибочки, та й перегризли стеблину, за котру трималось латаття; листок з Цалинкою рушив і поніс її на собі далеко геть по річці, так що жабам уже було годі піймати.

Пливе собі Цалинка, пливе; беріжечки з садками минають, пташечки на кущах їй на-зустріч щебечуть, співають: «що то за дівчатко вродливе, та милесеньке!» А листочок, мов човник, — усе далі, та далі... і поплили вони так в инші землі.

Здибав їх на дорозі метелик гулящий, — білесенький, цяцькований; як забачив дівчатко знадливе-не надивується, та й годі: почав круг листочка кружляти, почав кружляти, поки таки не сів.

А Цалинка радіє собі, що втекла жаби гидкої: так їй-то весело, так весело спозирати кругом на красу Божу, на воду, що наче топлине золото сяла! Взяло дівчатко свого пояса й прив’язало одним кінцем до метелика, а другим — до листочка: так попливли вони іще швидче.

Коли це, де не взявся хрущ їм назустріч, — здоровий, здоровий! Вгледів він Цалинку, схопив миттю манесеньке, легесеньке тільце її межи свої лапи, та й поніс геть на дерево. А листок поплив собі далі по воді, а з ним і метелик, наче на ланцузі в'язень.

Господи, як налякалася маленька Цалинка! Але ще жальче було їй на себе за метелика-красня, бо через неї мусив напевне з голоду вмерти, як хто не зрятує. А хрущеві-ні гадки! Посадив дівчину на найбільший кленовий листок, вітає її солодкою ситою з квіток, та все тією красою любує, та чудує! А дівчинка ж на хрущівну не була і капельки схожа!

От незабаром посходились на провіди до них і другі хрущі, що жили на тому дереві. Панянки-ж хрущівни, позираючи на Цалинку, тільки своїми кліщиками кивали, ганючи:
— «Гай, гай! Яке пхельне, мизерне! У неї тільки дві ноги!»

— «Ще й кліщиків не має,»— додала друга.
— «А худе яке, тонке, — нестотно людина! Та воно зовсім погане!»— загули.

Дарма, — а дівчина була собі гарнесенька на прочудо, навіть і хрущові спочатку такою здалася; але, як почали усі її ганити, то й йому вона стала не до вподоби, — не захтів він її більше коло себе тримати: от, узяв, та й зсадив з дерева на квітку, на лісову зірочку, — розвязав їй світа.

Заплакала дівчинонька через ту зневагу, заплакала, що навіть хрущі цуралися її за мизерність. А проте вона була така делікатнесенька, як рожевий листочок! От так і жило бідне дівчатко однісіньке на цілий ліс.

Сплела вона собі з соломи колисочку, та й повісила її під лопушиною, щоб од дощу захищала. Їла ж солодкий мед із квіток, а пила росу, що ранком на листя сідала.

Так минуло і літо, минула й осінь; аж ось і зіма незабаром, — довга, хмура, холодна. Все птаство, що своїм щебетанням так її розважало, знялося у вирій; всі квітки пожовкли, і лопушина навіть, що була для неї яткою, — зів'яла, скрутилась, лишивши по собі тільки посохле баділля.

Тримтіла дівчинонька манесенька од холоду тим гірш, що й одежа порвалась на шмаття. А тут ще сніг... і кожна сніжина так уражала її, як би нас, звичайно, цілісінька лопата снігу Марне вона себе кутала у сухого листочка: не грів він ні каплі, й прийшлося їй, бідній хоч замерзати на-віки!

Край того лісу, де жила Цалинка, простяглася була велика нива; тепер на ній бованіла тільки стерня, та груда замерзла. Але бідному дівчатку стерня та за другий ліс стала; плуталась вона по ній, тремтячи од холоду, плуталась-поки не прибилась до житла полєвої мишки. А в тій мишці була гарна й тепла оселя: замість ганку — кущик соломи, а під ним — дірочка, котрою і влазили в хату. В середині ж була хижка з зерном, кухня хороша та ще й трапезна кімната. От, стала дівчина коло дверей, наче те старченя, та й просить на Бога хоч житнє зернятко, бо вже два дні, як їй і ріска у роті була.
— «Сердешне!»— промовила мишка старенька, бо мала добре серце:
— «Іди лишень до мене обідати; хата моя тепленька й простора.» Та так їй шкода стало тієї дівчинки, що вона й додала далі:
— «Та навіть і зіму перебудь у мене; тільки умовою, — щоб мині підмітала хатку й росказувала гарненьких казок: я їх дуже люблю!»

Дівчатко зараз на це згодилося і добре зробило, бо йому так гарно жилося у мишки-бабусі.
— «От швидко прийде до нас на провіди гість;» сказала раз мишка старенька:
— «мій сусіда має звичай раз у тиждень мене одвідати. Він ще заможніший над мене: у його великі вітальні покої носить він кожушок чорний оксамитовий. От, як би він посватав тебе, — була-б щасливою, дарма хоч і сліпий! Ти розкажи йому найкращу казочку, яку знаєш.»

Але Цалинка і в голові не клала вийти за сусіда, бо то був кріт. Незабаром прийшов і він, одягнутий справді у свого кожушка оксамитового чорного. Балакали більше про його дукарства й освіту, але кріт хоч був і розумним, а про сонце й про квітки озивався дуже погано, бо зроду їх не бачив. Цалинка ж проспівала йому кілька чудових пісень, і так зачаровала голосочком своїм тонесеньким, що він закохався одразу; але, як чоловік розсудливий, про те поки і пари з уст не пускав.

А кріт ото, прорив до сусідок нові ходи під землею.. й дозволив їм гуляти по них, — такий уже радий-то був! Перепрохав тільки, щоб часом не злякалися пташки, що лежала на дорозі мерла Її певно поховали недавно, бо була цілісінька... з крильцями, з лапками, з дзєбиком. На перший раз він сам повів на прогулянку сусідок. Ідуть вони по тих ходниках довгих, темрявих, а кріт-по переду, держачи в роті шматочок гнилиці, що поночі світить. От, дійшли вони аж до мерлої пташки; тут, узяв він, та й пробив своїм рильцем дірку у стелі: світ тудою якраз на пташку упав...... бачуть, аж так: лежить собі бідна ластівка долі; крильця їй згорнуті, одублі, головка й ніжки заховані в пір’ї… певне з голоду вмерла! Стиснуло серце Цалинці: вона так любила маненьких пташок тих, що в літку її тішили своїм щебетанням.. А кріт іще пхнув ластівку своїми лапками, та й каже:
— «Не щебетатимеш уже більше! От іще щастя-отим птахом бути! Дякувати Богові, жоден з дітей моїх не знатиме такої долі лихої. Адже, в цйого птаства тільки й богатства, що-«кві-кві!» та «пі-пі!», а прийде зіма, то й гинуть з голоду!»

— «Що правда, то правда: розумне слово!» одмовила стара:
— «З «кві-кві!» нічого не прибуде, не зшиєш кожуха на зиму! А є ж такі, що ще й хизуються тим, що уміють співати!?»

Цалинка не промовила й слова; але, як стара з кротом повернулись спиною до пташки, вона нахилилась над нею, розгорнула пірьячко, що вкрило голівку, та й поцілувала її тихенько в заплющені очі.
— «Це може та сама, що мині ціле літо так любо співала!» подумала вона:
— «Бідна пташечко, як мині тебе шкода!»

А кріт, заткнувши знову дірку, провів пані до дому. Цалинка ж цілісіньку ніч і очей не стуляла. Встала вона раненько, сплела мерщі з душистого сіна веретку й понесла у печерю до мерлої пташки; вкрила її гарненько, а щоб тепліше було, підмостила ще під крильця небіжці вовни пухкої, що знайшлася у мищиній скрині.
— «Прощай, моя пташко, голубко, — промовила, — прощай! Спасибі тобі за ті пісні чудові, що тішили мене ціле літо, як гаєчки ще зеленіли і гріло ясне сонечко! «Кажучи це, схилила вона голівку до пташки на груди. коли це, — як схопиться з ляку!.. Учула, що в грудях щось стука, а стукало серце пташине: пташка була тільки непритомна й примерла, тепло ж оживило її зараз.

В осені, бачите, усі ластівки знімаються у вирій, до теплого краю, на зиму. Як же часом яка запізниться і холод її застука; то й пада мерщі на землю, як мертва, а зверху ще сніг — так і вкриє!

Не стямилась з жаху і тримтіла ще довго Цалинка, та було й чого! Бо проти неї, манесенької, ластівка здавалася велитнем. Далі-таки схаменулась вона й осмілилась трохи; обгорнула її вовною щільніше, вернулась до дому й принесла мерщі листика з рути — своє укривало, — та й укрила ним голівку хворої пташки.

Другої ночі Цалинка знов потай навідалась до своеї слабої. Ластівці було краще; ожила вона зовсім, тільки була ще такою плохою, що ледве скинула оком на дівчину, що перед нею в руці, замість свічки, шматочок гнилиці ясної тримала.
— «Спасибі тобі, середенятко!» промовила пташка недужа:
— «ти нагріла мене, зрятувала. Скоро остербну я, то й полечу на повітря, де променисте сонечко сяє!»

— «Ох!» зітхнула Цалинка:
— «не лети, пташко, бо на-дворі ще холоднеча, — сніг і мороз. Зостанься краще в ліжку, — я буду о тебе піклуватися!»

Далі, принесла вона пташці водиці у квітовім листочку. Напилася пташка й розказала Цалинці, як терновий кущ їй крильце порвав, як вона через те не змогла з подружками вкупі у вирій летіти, як вибилася з сили і впала на землю. Що ж було далі і як вона тут опинилася — їй памороки забило.

Оттак цілісіньку зиму піклувалася й побивалася коло слабої Цалинки, хоронячись лихого крота і старої мишки.

Прийшла весна, виграло сонечко й огріло землю: зібралась і ластівка в дорогу. Цалинка сама й одчинила їй двері, одіткнувши дірку, що кріт колись вибив. От, прощаючись з своєю добродійкою, і просить ластівка, щоб тая їй сіла на спинку, а вона понесе її в гаї роскішні, зелені. Бідній дівчині так заманулося... але згадала собі, що вона-б тим своїй мишці-бабусі завдала горя, та й зосталася.
— «Ні, каже, — не можу!»

— «Ну, так прощай! Зоставайся щаслива, моє серденятко!» примовила ластівка і полинула вгору до соньця. А Цалинка стояла, та пильно дивилась у-слід; дивиться, та за слєзами й світа не бачить. Так їй було тієї ластівки шкода, так шкода! «Кві-кві!» щебетнула їй тая ще раз на прощання, та й зникла в блакіті.

Журилась бідна Цалинка, нудилась, а її ще до того й на світ не пускали погрітися до сонця. А на мищиній хатці давно вже зеленіла пшениця хвиляста, для нашої дівчинкі, що низча була од цаля, пшениця та була лісом.
— Ну, радій! каже їй раз мишка-бабуся:
— «Кріт, що в кожушку чорнім, оксамитовім, — тебе свата. Тепер, поки літо, і про посаг подумай. Вставай мині раненько, та роби пильненько. До такого богатиря справити собі треба принаймні хоч сорочки та одежу путящі!»

От, мусила дівчина сісти за прядку; а мишка найняла ще до помочі їй чотирєх павуків, котрі без перестанку й пряли. Заходив до них що вечора кріт і розказував, як йому обридло те літо, що розпекло землю нестерпно, як він триває зими, бо тобі-б-то й весілля буде.

А Цалинці зовсім не те бажали. Що ранку, як сходило сонце, й що вечера виходила вона потай на ганок: дивується було ліпотою світа й любує тим небом високим, що часом крізь хвилі пшениці синіло, та до своєї ластівки гадк ми літає. Але ластівка та була далеко, далеко й навряд, щоб коли вернулася.

От, прийшла осінь. У Цалинки й придане готове.
— «За чотири тижні й весілля ваше!» — промовила мишка.

Як’ зачула дівонька теє, так і вдарилась в слєзи, бо не хотіла вийти за нудного крота

— «От, вигадки!» крикнула стара:
— «не будь дурною, а то ще вкушу тебе зубами біленькими. Тобі щастя траплятися вийти за такого господаря, що носить кожушок чорний, оксамитовий, якого нема і в цариці! Ти-б мусила дякувати Бога, що посилає тобі таке богатство: кухні, лєхи, скрині, — та все повнісінькі.... а ти ще-в слєзи!»

От, настав і день шлюбу

Приплентався і кріт за своєю молодою, котру мав завести у підземні печері; там глибоко, глибоко мусила вона на вік занапасти і не бачати сонця, бо чоловік її, кріт, не міг його зтерпіти. Бідна! У мишки старої принаймні хоч з ганку їй було можна спозирати на нього.
— «Прощай, моє ясне сонечко!» промовила журливо вона, простягши свої рученята:
— «прощай! Бо я маю іти туди, де ніч тільки темна панує, де ніхто й ніколи не вбачить твого блискучого проміня!»

Одійшла вона трохи далі од ганку, бо пшениця була уже зжата і стояла тільки стерня!
— «Прощай, прощай!» каже, цілуючи квіточку маненьку, червону:
— «Як коли побачиш ластівку, то уклонись їй од мене!»

Коли-це, несподівано-«кві-кві!»

Підняла вона голівку й очам не йме віри: то була ластівка, та ж сама, ріднесенька! Пташка й собі зраділа, пізнавши Цалинку; защебетала так голосно, та чуло і сіла зараз поруч своєї добродійки манесенької. От, дівчина й розказала їй, як її хотять за поганого крота видати, як вона мусить з ним під землею заритись і на віки попрощатися з сонцем: росказує все, та лама рученята й голосить!
— «От, наближається зіма», — на те їй ластівка:
— «і я повернуся у теплі краї, у вирій; — хочеш зі мною летіти? Сядь на мою спинку й привьяжи себе поясочком. Ми втечемо від твого крота поганого й від його темного леха; ми полинемо через гори високі, через темряві діброви — далеко, далеко, де сонце сяє ще краще, де квітки не вмирають ніколи. Сідай же на мене, моє голуб’ятко-дівчатко! Ти ж мене, серце, зрятувала од смерти, як я лежала у темному лісі на половину мерла й одубла!»

— «О, я полечу з тобою!» — покрикнула дівчинка. Сіла мерщі птащі на спинку й прив’язала себе пояском до міцної пір’їни. От, знялись вони й полетіли високо через ліси, через моря, і через снігом укутані гори.

Спочатку аж дух захопило в Цалинки, аж змерзла; але вона укуталась собі гарненько у пірьячко тепле пташине... тільки голівку видно; укуталась, і спозирає навкруги красу ту, любує, а низом слалися крайєвиди чудові і мріли на сонці.

Так і прилетіли вони в теплі краї. Там сонечко сяло ще краще; небо було високе, синє, прозоре; по узбочах ріс виноград золотий і червоний; цілі гаї з померанців, з цітронів і з інших рослин пахли повітря. Бігали дітки геть по шляху, граючись крапчастими метеликами.

Летять вони далі, та далі... дивляться-на високім березі, край синйого моря, стоїть палац: сам ввесь марморовий, а кругом його обступили колони сподавні, підпирають йому чоло; знизу їх обвинули плющ, та березка, а вгорі так і обсіли гнізда пташині.

Тут була й хатка нашої ластівки; тут вона й зупинилася.
— «Ось моя й хатка», — каже, — але тобі не до духу буде жити зі мною, та й не прибрано якось на таку гостю. Вибери краще сама найліпшу квітку — я посажу тебе на неї і буду тішити з ранку й до смерку своїм щебетанням.»

— «От, щастя!» — промовила весело Цалинка й заплескала в долоні.

На землі, там-таки, лежала одна колона, розбита, а між кавалками її росли білі, розкішні квітки. От на широкий листочок такої квітки й посадила ластівка нашу Цалинку.

Не знала тая, на яку й ступити з радощів, любуючи тими пишнотами, що навкруги її оточали. Але між тими дивами було ще більше: манесенький хлопчик, з цаля заввишки, сидів у середині квітки; був він білий, пребілий, прозорий, як скло; носив на головці коронку з щирого золота, а по плечах крильця блискучі. Як угледіла його дівчина і не стямилась з дива!

А був то-янгол квітковий.. В кожній квітці сиділо їх-або по хлопчику, або по дівчинці; але цей був над усіма царем.
— «Господи! Що ж-то за красень»! Тихесенько ластівці шепнула Цалинка.

А царенко спочатку злякався, — страх! бо проти його, манесенького, ластівка видавала такою великою, страшною... але, як огледівся, та побачив Цалинку, то так закохався, так закохався, — що й Боже! Та й справді — кращої од неї не було в світі!

От, узяв він свою коронку, та й поклав їй на голівоньку; питає, як її звати і просить йому за жіночку стати, — себ-то над усіма квітками царицєю!

Чи-ж можна було його прирівняти до того гидкого жабенка, або до крота в чорнім кужушці?!

От, вона зараз і згодилась. Незабаром з кожної квітки прийшли до них на провіди гарнесенькі паничі й панянки, назносили подарунків. Але найкращим дарунком для неї були-пара крильців прозорих, з білої мухи. Їх причепили до її плечинок, і вона полетіла, легесенько з квітки на квітку, як другі.

А ластівка з свого гніздечка, тим часом співала найкращих, весільних пісень; але у неї чогось було журно на серці, бо так вона Цалинку любила, що їй було шкода хоч коли-небудь її покинути!
— «Ти не будеш білше Цалиною зватись», озвавсь янгелятко-царенко:
— «це мення погане, а ти-ж пак-хороша, хороша! Ми тебе зватимем-Майя!»

— «Прощай, прощай!» — сказала ластівка і полетіла в Данію з теплих країв.

Там у неї було своє гніздечко над вікном одного чоловіка, що розказує казки. Він давно уже сподівався на неї.

От, вона прилетіла й почала йому про все, що було, щебетати:
— а ми од його й перечули.