Казки Андерсена — Ялинка

На полі геть, в однім борі, росла собі гарнесенька маненька ялиночка. Стояла вона на краснім моріжку воздуху було досить, сонечко огрівало з усюди, а навколо багато росло підстарших і старших подружок— ялинок та сосен. Так отій— же ялиночці бажалося так нетерпляче підрости та підбільшати! Чи до теплаго сонечка, чи до ласкавого повітря— звертала вона мало уваги; байдуже було їй і до діток селянськіх, що було так весело навколо неї гомонять та скакають, як коли прибігали у ліс по суниці. Часто було назбірають вони суниць тих повнісенький глечик, тай посідають під ялинкою, кажучи: «Гляньте! Яка — бо гарна оця манесенька!» А вона— ж цього слова й знести не приміла.

От, на другий рік підбільшала вона на цілий парост, а на там— той— ще на один; бо завжди у тих ялин так робиться, що скільки паростів, тільки, мовляв, і років прожило дерево.» Ох! коли— то вже я буду таким великим деревом, як другі!» зітхало деревце манесеньке:
— «як— би роскинулась тоді я своїми вітами широко— широко, та з високостей позирала— б верхівьям своїм на світ той далеко навколо! Птаство мостило— б гніздечка по моїх гіллях, а в вітер, і я— б змогла тоді так пишно та гордо, як друѓі, хитать головою!»

Не тішилась вона ні сонечком, ні пташками, а ні червоними хмароньками, що рано й вечір над нею линули.

А як стала зіма, і услав геть усе білий— білий та яскравий сніжок, то зайко було перескочить ялину легесенько, та й сяде під нею: ох, як— же їй те було прикро! Але минуло дві зими, і на третю деревце вже так вгору підбилося, що зайко мусив обігати його навколо. «О! зростати, більшати й вищати— нема над це кращого в світі!» — воно думало.

В осени було завжди у ліс наіздить тих дроворубів, і рубають вони де— які з найбільших дерев; що року бачила це молода ялиночка, що вже підросла геть доволі, та було так тріпоче з перестраху, як ото падали ті великі, роскішні дерева з гуком та грюком на землю! Обтинали їм геть усі віти, і вони обголені, як цівки, простягались— лежали: не пізнати було, де— й краса ділася? Потім їх на колеса ложили, і коні вивозили з ліса.

Куди— ж— пак завозили їх, і що з ними діялось? На провесні ото, як прилітали ластівки та лелеки, питалась їх ялинка: «Чи не знаєте ви, куди повезли ті дерева, чи не спотикали часом?»

Ластівки— ж нічого не знали; а лелека подивилась так думно, кивнула головою, та й каже: «Ет! Кому й знати! ми здибали, летячи із Єгипта, багато нових кораблів; на їх стояли щогли, такі гарні та величні; от— ті пак, на мою думку, й були з ялового дерева, бо пахли бором: я чолом оддала їм, а вони.... хоч би тобі кивнули, так ото в високостях пишають!»

«Ох! Коли вже— то я доросту, щоб по тому морю гуляти! А скажіть— но, будь ласка, що— ж це такого за море й яке воно?
— «Ет! Дуже довго з тобою росказувати про це!» — закликотіла лелека, тай полинула геть.
— «Радій з молодости своєї!» казали їй сояшні проміні:
— Радій з свого здорового зросту, радій з життя молодого, що в тобі росквітає!»

І вітер цілував деревце, а роса покропляла ёго слёзами; тале— ж не тямило цёго, нерозумне!

От, наступили й свята різдвяні; почали й маленькі деревця рубатись, молодчі і меньші навіть за нашу ялинку, що не мала ні супокою, ні спочиву за своїми бажаннями, аби ото вирватись з лісу У ціх молоденьких ялинок гілок не обтинали, а так— прямо і клали їх на вози, а коні й вивозили з лісу.
— »Куди везуть їх? «питалась ялинка:
— Вони ж не більші за мене, а он— те, так ще далеко і меньше! Чому не обтинають їм гілок? Куди вони їдуть?! «— »А ми знаємо!» цвірінькали горобці:
— Ми були в місті і зазирали по вікнах! Ми знаємо, куди вони їдуть. Світе! Які їх тривають пишноти та перепих, що й ні здумати, а ні згадати! Ми через вікна дивились і бачили, як вони красують по теплих паньскіх покоях, а повбірані які, Господи! На їх висіли яблуки золотисті, цукерки, пундики, забавки, цяцьки, — а свічечок тих, наче зірок миготі̀ло! «— »А далі?»— допитувалась ялинка і тріпотала своїми вітами: »А далі? Що— ж потім ставалося з ними? «— Не бачили вже ми більше... Але, як— же то було пишно! «»Невже й мене виведе моя доленька на ту спанілу дорогу?» раділа ялинка.
— Це ще краще, ніж на морі плавати? Ох, як же я нужуся на тривання! Коли б хоч швидче святки! Тепереньки я така велика вже й доросла, як і ті, що там— того року ще виїхали! … Ох, коли вже— то я ляжу на воза? Коли вже— то я дістанусь до тих теплих паньскіх покоїв, де такі пишноти й перепих? А далі що? … О, там певне— ще пишніше: я спочуваю ту величню спанілість! … Але що— ж воно достоменно? Ох, лишенько! Як же нуджуся я, як болію, триваючи! … Сама не знаю навіть, що зі мною й діється! «»Радій нами! «— казало повітря й ясне сонечко:
— »радій молодості своєї та волі».

Але вона радіти своїм рідним і в гадці не клала: одно— росла, та росла; літо й зіму стояла вона все в своїм убранні зеленім— зеленім, аж темнім; люди, дивлячись на неї, казали: »от, красне дерево! «Прийшли ото різдвяні святки: її на сам— перед і зрубали. Сокира глибоко врубалась у цівку; застогнала ялинка, і впала на землю непритомною, з страшенного болю. Тепер уже було їй не до мислі те щастя: боліла вона з туги, що мусила до віку покинути свою милу країну— родину; журилась вона за моріжком тим, що зростив її й викохав! Дізнала тепер, бідна, що вже не побачить більше ні любих своїх старших подружок, ні манесенькіх краків і квіток, а може навіть і пташок… Так, ото, журиться та скорбіє, прощаючись. Очумалась ялинка тілько тоді, як опинилась уже на якімсь дворищі; чує— чоловік якийсь каже: »ось— де найкраще гільце! Ми його й візьмемо! «От, прийшло двох лакеїв, — та такі повбірані, — і перенесли ту ялинку до гарної, великої, світлиці. По стінах там висіли скрізь пишні малева, а коло кахляної груби стояло здорових дві миси китайські з левами на покришках: там були і колиски— креселка, сохви шовкові, великі столи, повнісенькі з картинками книжок і забавок, — може на сто— сот— крот талярів— як діти принаймні казали. Встромили нашу ялинку в великого кадіба й піском засипали вщерть, але ніхто й пізнати не міг, що то кадіб, — бо його чисто завинули у зелену тканину, тай поставили ще на великого пістрявого килима. Ох, якже— то тріпотіло гільце! Що— то буде далі?... Коли— це, прислужниці й панночки почали її прибірати. На її віти пороскладали вони кілька кубелець з колірного паперу, кожне кубелечко було повнісеньке цукерок; а по гілочках скрізь навісили злотистих горіхів і яблук, — немов вони справді й росли таменьки; повсюди— ж між ними визирали свічечки та лихтарики— білі, сині, червоні. В зеленині ще висіли ляльки, мовляв би ті люди живі, — що ялинка й зроду такого не бачила:
— а на самім шпилечку красувала з золотого паперу звізда.... Сказано вже— краса, та перепих!

«Сёгодні, в— вечері— гомоніли всі— усе це засяє! «»Ох! «— думало гільце:
— «Коли б же вечір той швидче! Коли— б уже свічечки ті запалювали! А за тим що? Чи— ж прийдуть з бору дерева на мене дивитись? Чи ж налетять під вікна горобчики? Чи зостануся я тут літо і зиму у такім святковім убранні? «І в неї од теї нетерплячки, до паньского перепиху, аж голова завернулася!

А це— й свічечки запалили. Світе— Боже! Щож— то за бляск, за пишнота! Ялинка радощів затріпала так своїми вітами, що въ їдному місті торкнулась до свічечки зеленою бармою, тай спалахнула!»Крий Боже! Ратуйте! «крикнули панночки, і погасили мерщі полумья.

Заріклась тоді ялиночка більш і разу тріпотіти: набралася страху, Господи! Так ото пильнує вже ті оздоби, аби не стратити жодної, так ото… аж задурманилась навіть од теї спанілости! А це— як роззяпляться двері, а дітвора ота паньська, як суне раптом на гільце, — трохи не перекинула; так пани ж пантрували за ними. На мить, од нестяму, аж заніміла дрібнота; але тільки на мить, за хвилину— ж усе загомоніло, загоготіло, ходором заходило! Навкруги святкового гільця почали танцювати діти і зривали один по одному з гільцевих подарунків.

«Що се вони роблють?» думала ялинка:
— «Що— то буде ще далі?»

А далі— свічечки догоріли до самих кетяжків; їх зараз і погасили, щоб не було пожежі, а дітворі дозволили й гільце розібрати. І! Мати моя! Як кинулась юрба на ялинку, то аж галуззя їй затріщало! І як— би часом не була вона шпилем своїм та звіздою до стелі привьязана, — то лежала— б долі!

Діти ще який час танцювали з своїми дивозними забавками, а на ялинку ніхто не звертав вже й уваги. Тільки й підішла стара нянька до неї, та й то, аби подивитись між гілля, чи не лишилось там якого небудь яблука або хвиг.»Казочку! казочку«! Закричали діти і потягли до ялинки одного маненького та товстого панка; сів той, як раз під гільцем і каже: »от, ми і в гаёчку; а цёму деревцю годиться й послухати! Але я розкажу одну тільки казочку. Яку хочете: чи про «Іведе Аведе«, чи про «Клюмпе Думпе», що ёго скинуто було з сходів, а він про те дістав таки і шани й принцеси»? «Іведе— аведе! Кричали одні. «Клюмпе— Думпе!» гукали другі: підняли такий галас! А ялинка стояла собі мовчки та думала: «Невже вони мене не приймуть до гурту, адже я виконала все, що од мене залежало? «Панок росказав таки про «Клюмпе— Думпе» як його з сходів було пхнуто, і як він після дістав таки шани, ще й на принцесі женився. А діти в долоні плескали, та кричали одно: «роскажіть ще, роскажіть ще!» Їм бажалося і про»Іведе— Аведе» послухати, але сількись! на «Клюмпе— Думпе» і сталося тоді.

Ялинка— ж стояла собі мовчки та думно: ніколи такого не росказували їй пташким в лісочку»Клюмпе— Думпе був скинутий з сходів, а потім на принцесі женився! Еге! Ач, як на світі буває! «думала ялинка і няла віри, що все ніби, що росказує пан, — щира правда. «Так! так! Чому знати, може, й мене викинуть з сходів, а потім ще оддадуть за царенка. «І вона ото раділа, що другого дня її знов приберуть у свічки та цяцьки, у золото й овощ!»Мо й завтра тримтітиму я! «— дума:
— «Ні, вже пишнотами тими я хочу напитися досить! завтра я почую знов казочку про»Клюмпе— Думпе, «а може й про»Іведе— Аведе«..... І гільце те цілісеньку ніч стояло супокійно та думно.

А це, в— ранці, прийшов до світлиці лакей з дівчиною.

«От— от! прибератимуть зараз!» подумала ялинка.

Але вони взяли, та й поволочили її геть із світлиці по сходах аж у самий закуток на горіщі; та там і пхунли у такі суточки та темряву, що й світу Божого не було видко.»Що— ж— би це, й до чого? «— думала ялинка: «Що— ж мині тут чинити— робити? Чи ж тут і почуєш що?!» І вона схилилась до стелі, та все ото дума, та дума! … А часу на це було досить; збігали дні й ночі, а до неї хоч— би хто навідався: як часом— же хто і приходив, то хиба, аби скриню яку в куток поставити. Тепер уже гільце те святкове було зовсім затасоване; здавалось про ёго закинули й гадки.»Тепер на дворі зіма! «думало дерево:
— Земля мерзла і вкрита геть снігом, для того людям і неможно мене посадити; от, я і мушу тут у закутку до весни тривати. А це гаразд вигадано: такі пак добрі ті люди!... Як— би тільки тут не так темно, та не так сумно!... Хоч— би зайко манесенький!... Ох! як— же— то було любо там, у рідному лісі: сніг було вкриє тебе білесенько, і зайки вситрібують поруч.... часом було який перестрібне й через мене.... як тоді це мене дратувало?! А тепереньки на самоті тут, — так сумно, Господи!»

«Пі, пі!» писнула мишка і вилізла геть, а це… Прибігла й друга. Понюхали вони ялинку і почали між гіллям нишпорити.
— »Ну, тай мороз, з очима!» мишки пищали, »коли— б він сюди не приходив: було— б добре! Чи правда, ялино стара? «— «Я— не стара!» сказала ялинка:
— «є багато старших за мене!»

— «З— відки ти вирвалась? і що знаєш?»— питались мишки; вони, бач, були дуже цікаві:
— «А ну, розкажи нам про найкращу в світі країну! Чи ти була таменьки? Чи ти— ж пак була у коморі, де сири лежать на полиці, а шинки висять на стелі; де на лої танцюють, і куди входиш кощавим, а виходиш тучним? «— «Цёго я не знаю!» каже ялинка:
— «Але я знаю ліс, де пташки щебечуть, а сонечко сяє! «І вона росказала їм все, про свої літа молоденькі, а мишки перше такого й зроду не чули, та так слухають.... а далі: »Ні— бо!» кажуть.»багато ти в світі бачила! Сказано, була вже щасливою!»

«Я— б то?» спиталась ялинка, тай замислилась і сама над тим, що казала:
— «так, справді: то були веселі часи!»

Далі вона росказала і про вечір святковий, коли вона вбрана була в свічечки та цукерки.
— «Матінко!» пискотіли мишки:
— «Якою — ж щасливою була ти, ялино стара!»

— «І не думала бути старою!» одрізала ялинка:
— «Мене торішнёї зіми тільки й з лісу вивезли!»

— «Як же ти гарно росказуєш!» додали мишки.

От, другої ночі, прибігли вони з чотирьма иншими ще— і всі пак слухали, про що росказувала ялинка; і чим більше росказувала вона, тим ясніше спогадувала усе своє красне минуле: «Ох! були то втішні, веселі часи! Але вони вернуться ще: адже «Клюмпе— Думпе» був скинутим з сходів, а про— те ще на принцесі женився! Може й я вийду за якого принца!» І згадала ялинка про гарного, молодого дубочка, що ріс там поруч у лісі: для неї примів— би він бути за справжнього принця.
— «Хто це Клюмпе— Думпе?» — питалися мишки, от ялинка і розказала їм всьому казочку; вона пак пам’ятала її слово— до— слова. Мишки— ж ото так слухають, та з великих радощів, аж до верхївья вистрібують. На третю ніч назбігалось їх такого! … а в неділю навіть і пацюків двох припленталось; але цім не прийшлась до вподоби та казочка, а це засмутило й мишок, так що й вони уже годі їй дивувати.
— «Ви тільки одну казочку й знаєте? питались пацюки.
— «Тільки одну!» каже ялинка:
— «Я почула в найщасливіший вечір мого поживаннячка; але я тоді дісне й спочувать не змогла свого щастя!»

— «Це дуже сумна казка! От, чи не знаєте ви чого про лій, чи про сало? Якої небудь харчової казочки?»

— «Ні!» — каже ялинка.
— «Ну, то й бувайте здорові!» свиснули пацюки і повернулись до братії.

А мишки за ними— й собі. От, зосталася знов на самоті ялинка, та так ото зітхає:
— «хоч то було охвітніш, як мишки ті шамкі по мині нишпорили, та слухали про мої бувальщини». А теперь— минулось і це!... Але я буду гадками радіти і тривати слушного часу, коли мене винесуть звідци!»

Коли ж це сталося? А от, одного ранку, прийшли люде і почали прибірать на горіщі; одсунули скрині, витягли ялинку, тай кинули її геть до— долу недбало; а це, один служка узяв таки, та й поволік її вниз по сходах до Божого світу

— «От, коли повертається життя моє!»— думала ялинка. Вона спочула свіже повітря і теплий сояшний промінь, як опинилась на дворі. Усе це так скоїлось швидко, що ялинка й забула про себе, а раздивлялась тільки навколо: а й справді— було подивитись! Бік дворища тулився садок, всі дерева, немов молоком, були цвітом укриті: пишні, пахучі троянди визирали з-поза штахетів; липи цвіли, а ластівки нишкали по повітрю та щебетали— «здорові були!» Тале— ж цею пісенькою вітали вони не ялинку!
— «Тепер я почну жити!» — раділа ялинка і розчепірила свої віти: але— світе мій! Вони були дощенту посохлі й пожовклі, а само дерево боком лежало в кутку між сміттям та бурьяном! Тільки й красувала ще в ёго на самім шпилечку з золотого паперу звізда, та виліскувалась на яснім сояшнім сяйві.

На тому— ж самому дворищі гулялось два паничики жвавих, — ті самі, що на різдвяних святках круг гільця танцювали, та так втішалися ним. Меньший ото підскочив до ёго, та й зірвав геть золоту звізду.
— «Чи— ба? Що лишилося ще на старій цій, поганій ялині!» — сказав хлопець, та так наступив чобітками на неї, що аж гілля затріщало.

Сумно позирала ялинка на росквітлий та пишний садочок, сумно позирала на себе.... та так їй сталося шкода навіть того темнаго закутка, де вона долі супокійно лежала; вона згадувала про своє молоде дівування у лісі, про пишний святковий той вечір, про мишок манесенькіх, що радісно слухали її казочки....
— «Минулось! Минулось!» шамотіло сухе дерево:
— «хоч би довелося мині, ще хоч раз попишати! Минулось! Минулось! «А це, прийшов служка, та й порубав її чисто на цурпалочки— і цілий оберемок їх спалахнув мерщі під казаном у пекарні… Ялинка зітхала— стогнала, та так глибоко, що кожне зітхання її було до пострілу подобне. Прибігли й паничики ті, що на дворищі гралися; зараз— до печі, та так радісно викрикують: «піф! паф!» Але за кожним вилуском, (а це не— що було, як її зітхання)— згадувала ялинка в останнє про літошні дні в ріднім лісі, про зімові ночі, що ясними зорями сяли.... згадала вона і той паньский вечір святковий і казочку про «Клюмпе— Думпе»— однісеньку, що вона росказувати уміла.... за— для чого приняла усі муки.. зітхнула ото, тай дощенту згоріла.

А паничі гуляли в садочку, і в меньшого красувала на грудях звізда золота, та сама, котру носила колись ялинка в найпишніший вечір життя свого… Минув той перепих, а з ним— і життя ялинки скінчилося. Скінчилася й наша казочка! Минулося— усе пак на світі минає!