Вельветовий Кролик, або Як іграшки стають справжніми

Колись жив Вельветовий Кролик, і спочатку він був просто чудовий. Пухкенький і кругленький, як і належить кроликові; хутро в нього було в коричневих і білих плямках, вуса — зі справжніх ниточок, а вушка зсередини підбиті рожевим сатином. Різдвяного ранку, коли він сидів, затиснутий у самому верху панчохи Хлопчика, з гілочкою гостролиста між лапками, виглядав він напрочуд гарно.

У панчосі лежали й інші подарунки: горіхи й апельсини, іграшковий паровозик, мигдаль у шоколаді та заводна мишка, але Кролик був найкращим з усіх. Принаймні дві години Хлопчик дуже його любив. А потім на обід прийшли тітоньки й дядечки, зашелестіли тонким пакувальним папером, почали розгортати пакунки, і серед усіх нових подарунків про Кролика забули.

Різдвяний ранок

Довгий час він жив у шафі з іграшками або валявся на підлозі дитячої кімнати, і ніхто особливо ним не цікавився. Від природи він був сором’язливий, а оскільки був зроблений лише з оксамиту, деякі дорожчі іграшки дивилися на нього звисока. Механічні іграшки взагалі вважали себе кращими за всіх і ставилися до решти з неабиякою пихою; вони були сповнені найсучасніших ідей і вдавали, ніби вони справжні. Іграшковий кораблик, який прожив уже два сезони й утратив майже всю фарбу, перейняв від них цю манеру й не пропускав нагоди похизуватися своїм такелажем, неодмінно вживаючи технічні слова. Кролик не міг назвати себе моделлю чогось справжнього, бо навіть не знав, що справжні кролики існують. Він думав, що всі вони, як і він, набиті тирсою, а ще розумів, що тирса давно вийшла з моди й у пристойному товаристві про неї краще не згадувати. Навіть Тімоті, дерев’яний лев із рухомими лапами, якого зробили поранені солдати і який, здавалося б, мав би дивитися на світ ширше, страшенно задавався й удавав, ніби має зв’язки в уряді. Через усіх них бідолашний маленький Кролик почувався зовсім незначним і звичайнісіньким. Єдиним, хто ставився до нього по-доброму, був Шкіряний Коник.

Шкіряний Коник прожив у дитячій кімнаті довше за всі інші іграшки. Він був такий старий, що його коричнева шкіра подекуди витерлася до лисин і крізь неї виднілися шви, а більшу частину волосків із хвоста давно повисмикували, щоб нанизувати намисто. Він був мудрий, бо бачив, як одна за одною з’являлися механічні іграшки, хизувалися й вихвалялися, а згодом у них ламалися пружини — і вони зникали. Він знав: то були лише іграшки, і нічим іншим вони ніколи не стануть. Бо магія дитячої кімнати дуже дивна й прекрасна, і тільки старі, мудрі та досвідчені іграшки, як-от Шкіряний Коник, по-справжньому її розуміють.

— Що означає бути СПРАВЖНІМ? — якось запитав Кролик, коли вони лежали поруч біля камінної решітки, перш ніж няня прийшла прибирати кімнату. — Це коли всередині щось дзижчить і збоку стирчить ручка?

— Справжнім стають не через те, як тебе зробили, — відповів Шкіряний Коник. — Це те, що з тобою трапляється. Коли дитина любить тебе дуже-дуже довго — не просто грається з тобою, а СПРАВДІ любить, — тоді ти стаєш Справжнім.

— А це боляче? — запитав Кролик.

— Іноді, — відповів Шкіряний Коник, бо він завжди казав правду. — Але коли ти Справжній, тобі вже не страшно, що може бути боляче.

— Це трапляється відразу, як коли тебе заводять, — спитав Кролик, — чи потроху?

— Не відразу, — сказав Шкіряний Коник. — Ти поступово стаєш Справжнім. Для цього потрібно багато часу. Саме тому таке рідко трапляється з тими, хто легко ламається, має гострі краї або кого треба надто берегти. Зазвичай до того часу, коли ти стаєш Справжнім, більшу частину твого хутра вже зілюбили, очі повипадали, суглоби розхиталися, а сам ти став дуже потертий. Але все це зовсім не важливо, бо коли ти вже Справжній, то не можеш бути потворним — хіба що для тих, хто нічого не розуміє.

— Гадаю, ти вже Справжній? — сказав Кролик.

І відразу пошкодував, що запитав, бо подумав: раптом Шкіряний Коник образиться. Але той лише всміхнувся.

Шкіряний Коник розповідає свою історію

— Мене зробив Справжнім дядько Хлопчика, — сказав він. — Це було дуже багато років тому. Але коли вже стаєш Справжнім, то знову несправжнім не станеш. Це назавжди.

Кролик зітхнув. Йому здавалося, що мине ще дуже багато часу, перш ніж ця магія — стати Справжнім — трапиться з ним. Він понад усе хотів стати Справжнім і дізнатися, як це. Але думка про те, що доведеться обшарпатися, втратити очі й вуса, трохи його засмучувала. От би можна було стати Справжнім без усіх цих неприємностей!

У дитячій кімнаті господарювала няня. Іноді вона зовсім не звертала уваги на іграшки, розкидані довкола, а іноді без жодної видимої причини налітала, мов великий вітер, і миттю розпихала їх по шафах. Вона називала це «прибиранням», і всі іграшки його ненавиділи, особливо бляшані. Кролик не надто переймався: куди б його не кинули, він завжди падав м’яко.

Одного вечора, коли Хлопчик лягав спати, він ніяк не міг знайти порцелянового песика, з яким завжди спав. Няня поспішала, а шукати перед сном порцелянових песиків їй зовсім не хотілося. Вона озирнулася, побачила, що дверцята шафи з іграшками відчинені, й миттю кинулася туди.

— Ось, — сказала вона, — бери свого старого Кролика! З ним і поспиш!

Вона витягла Кролика за одне вухо й поклала Хлопчикові в обійми.

Тієї ночі й багато ночей потому Кролик спав у ліжку Хлопчика. Спочатку йому було не надто зручно: Хлопчик дуже міцно його обіймав, іноді перевертався просто на нього, а часом заштовхував так далеко під подушку, що Кролик ледве міг дихати. Він сумував і за довгими місячними годинами в дитячій кімнаті, коли весь дім затихав і можна було розмовляти зі Шкіряним Коником. Та дуже скоро Кроликові почало подобатися спати з Хлопчиком. Хлопчик розмовляв із ним і робив під ковдрою чудові тунелі, схожі, за його словами, на нори, у яких живуть справжні кролики. А коли няня йшла вечеряти, залишивши на камінній полиці нічник, вони пошепки грали в дивовижні ігри. Коли ж Хлопчик засинав, Кролик вмощувався біля його теплого підборіддя й бачив сни, а маленькі руки Хлопчика всю ніч міцно його обіймали.

Так минав час, і маленький Кролик був дуже щасливий — такий щасливий, що навіть не помічав, як його прекрасне оксамитове хутро дедалі більше витиралося, хвостик почав відпорюватися, а з носика зник увесь рожевий колір там, де його цілував Хлопчик.

Прийшла весна, і вони проводили довгі дні в саду, бо куди б не йшов Хлопчик, Кролик ішов разом із ним. Він катався в садовій тачці, влаштовував пікніки на траві, а під кущами малини за квітником Хлопчик будував для нього чудові хатинки для фей. Одного разу Хлопчика раптом покликали в гості на чай, а Кролика забули на галявині аж до темряви. Няні довелося шукати його зі свічкою, бо без нього Хлопчик не міг заснути. Кролик наскрізь промок від роси й увесь вимазався землею, пірнаючи в нори, які Хлопчик викопав для нього на клумбі. Няня бурчала, витираючи його краєчком фартуха.

Весняна пора

— Ну звісно, тобі неодмінно потрібен твій старий Кролик! — сказала вона. — Стільки метушні через якусь іграшку!

Хлопчик сів у ліжку й простягнув руки.

— Віддай мені мого Кролика! — сказав він. — Не кажи так. Він не іграшка. Він СПРАВЖНІЙ!

Коли маленький Кролик це почув, він був безмежно щасливий, бо зрозумів: усе, що казав Шкіряний Коник, нарешті стало правдою. Магія дитячої кімнати відбулася з ним. Він уже не був просто іграшкою. Він став Справжнім. Сам Хлопчик це сказав.

Тієї ночі Кролик був майже надто щасливий, щоб заснути. Стільки любові ворушилося в його маленькому серці, набитому тирсою, що воно ледь не розривалося. А в очах із чорних ґудзиків, які давно втратили блиск, з’явився такий мудрий і прекрасний вираз, що навіть няня помітила його наступного ранку, коли підняла Кролика з ліжка.

— Оце так! — сказала вона. — А в цього старого Кролика, здається, з’явився напрочуд розумний погляд!

То було чудове літо!

Неподалік від будинку, де вони жили, ріс ліс, і довгими червневими вечорами Хлопчик любив ходити туди після чаю погратися. Він завжди брав із собою Кролика. Перш ніж вирушити збирати квіти або гратися в розбійників поміж деревами, Хлопчик неодмінно влаштовував для Кролика маленьке гніздечко серед папороті, щоб тому було затишно. Хлопчик мав добре серце й хотів, щоб Кроликові було зручно. Одного вечора Кролик лежав там сам і дивився, як у траві між його оксамитовими лапками туди-сюди снують мурашки, коли раптом із високої папороті неподалік виповзли дві дивні істоти.

То були кролики, схожі на нього, але вкриті справжнім хутром і зовсім новенькі. Напевно, їх зробили надзвичайно майстерно, бо швів не було видно зовсім. До того ж, рухаючись, вони дивним чином змінювали форму: одну мить були довгі й худі, а наступної вже ставали пухкими та кругленькими, замість того щоб завжди залишатися однаковими, як він. Їхні лапки м’яко ступали по землі. Вони підкралися зовсім близько, ворушачи носиками, а Кролик уважно придивлявся, намагаючись зрозуміти, з якого боку в них стирчить ключик від механізму. Адже він знав: ті, хто вміє стрибати, зазвичай мають щось, чим їх заводять. Та жодного ключика він не побачив. Очевидно, це був якийсь зовсім новий різновид кроликів.

Літні дні

Вони дивилися на нього, а маленький Кролик дивився на них. І весь цей час їхні носики без упину ворушилися.

— Чому ти не встаєш і не граєшся з нами? — запитав один із них.

— Не хочеться, — відповів Кролик, бо не хотів пояснювати, що в нього немає заводного механізму.

— Ха! — сказав хутряний кролик. — Та це ж простіше простого!

Він високо стрибнув убік і став на задні лапи.

— Не думаю, що ти так умієш! — сказав він.

— Умію! — вигукнув маленький Кролик. — Я можу стрибнути вище за всіх!

Він мав на увазі ті випадки, коли Хлопчик підкидав його в повітря, але, звісно, не хотів у цьому зізнаватися.

— А на задніх лапах стрибати вмієш? — запитав хутряний кролик.

Це було жахливе запитання, бо в Кролика взагалі не було задніх лап! Його задня частина була зшита одним суцільним шматком, наче подушечка для шпильок. Він завмер серед папороті й дуже сподівався, що інші кролики цього не помітять.

— Не хочу! — знову сказав він.

Але в диких кроликів дуже гострі очі. Один із них витягнув шию й уважно придивився.

— У нього немає задніх лап! — вигукнув він. — Ви тільки уявіть собі кролика без задніх лап!

І почав сміятися.

— Є! — закричав маленький Кролик. — У мене є задні лапи! Я просто на них сиджу!

— Тоді витягни їх і покажи, ось так! — сказав дикий кролик.

І заходився кружляти та танцювати, аж у маленького Кролика запаморочилося в голові.

— Я не люблю танцювати, — сказав він. — Я краще посиджу спокійно!

Та насправді йому страшенно хотілося танцювати. Усередині в нього виникло якесь нове кумедне лоскотливе відчуття, і він ладен був віддати все на світі, аби тільки навчитися стрибати так само, як ці кролики.

Дивний кролик перестав танцювати й підійшов зовсім близько. Цього разу так близько, що його довгі вуса торкнулися вуха Кролика. І раптом він зморщив носа, притиснув вуха й відскочив назад.

— Він пахне не так! — вигукнув кролик. — Він узагалі не кролик! Він несправжній!

— Я Справжній! — сказав маленький Кролик. — Я Справжній! Хлопчик сам так сказав!

І він мало не заплакав.

Саме тоді почулися кроки. Поруч пробіг Хлопчик, і двоє дивних кроликів, тупнувши лапками й блиснувши білими хвостиками, миттю зникли.

— Поверніться й пограйтеся зі мною! — покликав маленький Кролик. — Ой, поверніться! Я знаю, що я Справжній!

Та відповіді не було. Лише маленькі мурашки снували туди-сюди, а папороть тихенько погойдувалася там, де щойно пробігли двоє незнайомців. Кролик залишився зовсім сам.

«Ох, — подумав він. — Чому вони так утекли? Чому не могли залишитися й поговорити зі мною?»

Він довго лежав нерухомо, дивлячись на папороть і сподіваючись, що вони повернуться. Але кролики так і не прийшли. Згодом сонце опустилося нижче, у повітрі затріпотіли маленькі білі метелики, а Хлопчик прийшов і відніс Кролика додому.

Минали тижні. Маленький Кролик ставав дедалі старішим і потертішим, але Хлопчик любив його так само сильно. Він любив його так сильно, що злюбив усі його вуса; рожева підкладка у вухах стала сірою, а коричневі плямки зблякли. Кролик навіть почав втрачати форму й уже майже не був схожий на кролика — ні для кого, крім Хлопчика. Для нього Кролик завжди залишався прекрасним, і тільки це мало значення. Йому було байдуже, як він виглядає в очах інших, бо магія дитячої кімнати зробила його Справжнім, а коли ти Справжній, потертість уже нічого не важить.

А потім одного дня Хлопчик захворів.

Його обличчя палало, він говорив уві сні, а маленьке тіло було таким гарячим, що обпікало Кролика, коли Хлопчик притискав його до себе. До дитячої кімнати приходили й виходили незнайомі люди, всю ніч горіло світло. А маленький Кролик увесь цей час лежав, сховавшись під ковдрою, і не ворушився. Він боявся: якщо його помітять, хтось може забрати його геть. А він знав, що потрібен Хлопчикові.

То був довгий і виснажливий час. Хлопчик був надто хворий, щоб гратися, і маленькому Кролику було трохи нудно цілими днями нічого не робити. Але він терпляче тулився до Хлопчика й чекав, коли той одужає, щоб вони знову могли піти в сад — до квітів і метеликів — та грати в чудові ігри серед малинових кущів, як раніше. Кролик вигадував безліч прекрасних пригод, а коли Хлопчик лежав у напівсні, підповзав ближче до подушки й шепотів про них йому на вухо. Нарешті гарячка відступила, і Хлопчикові стало краще. Він уже міг сидіти в ліжку й розглядати книжки з картинками, а маленький Кролик затишно вмощувався поруч. І ось одного дня Хлопчикові дозволили встати й одягнутися.

Ранок був ясний і сонячний, вікна стояли навстіж. Хлопчика, загорнутого в шаль, винесли на балкон, а маленький Кролик лежав, заплутавшись у постелі, й думав.

Завтра Хлопчик мав їхати до моря. Усе вже було вирішено; залишалося тільки виконати накази лікаря. Дорослі говорили про це, а маленький Кролик лежав під ковдрою, вистромивши лише голову, і слухав. Кімнату мали продезінфікувати, а всі книжки та іграшки, з якими Хлопчик грався в ліжку, — спалити.

«Ура! — подумав маленький Кролик. — Завтра ми поїдемо до моря!»

Хлопчик часто розповідав йому про море, і Кроликові страшенно хотілося побачити великі хвилі, що накочуються на берег, крихітних крабів і замки з піску.

Саме тоді няня його помітила.

— А що робити з його старим Кроликом? — запитала вона.

— Із цим? — сказав лікар. — Та він увесь просочений мікробами скарлатини! Негайно спалити. Що? Які дурниці! Купіть йому нового. Цього більше давати не можна!

Тривожні часи

Так маленького Кролика поклали в мішок разом зі старими книжками з картинками та різним мотлохом і винесли в кінець саду, за курник. Там було чудове місце для багаття, але садівник саме тоді мав надто багато роботи. Треба було викопати картоплю й зібрати зелений горошок. Тож він пообіцяв прийти рано-вранці наступного дня й усе спалити.

Тієї ночі Хлопчик спав в іншій кімнаті, а поруч із ним лежав новий кролик. То була розкішна іграшка з білого плюшу, зі справжніми скляними очима, але Хлопчик був надто схвильований, щоб приділяти йому багато уваги. Адже завтра він їхав до моря, а це було настільки дивовижно, що ні про що інше він майже не міг думати.

І поки Хлопчик спав і бачив сни про море, маленький Кролик лежав серед старих книжок із картинками в кутку за курником і почувався страшенно самотнім. Мішок залишили незав’язаним, тож, трохи пововтузившись, Кролик зумів вистромити голову назовні й озирнутися. Він трохи тремтів, бо звик спати в справжньому ліжку, а його хутро від нескінченних обіймів стало таким тонким і витертим, що вже зовсім не гріло. Неподалік височіли густі малинові кущі, схожі на тропічні джунглі. У їхній тіні вони колись гралися з Хлопчиком тихими ранками. Кролик згадав довгі сонячні години в саду — які ж вони були щасливі! — і його охопив великий смуток. Здавалося, перед очима одна за одною пропливають усі ті миті, кожна прекрасніша за попередню: хатинки для фей на клумбі, тихі вечори в лісі, коли він лежав серед папороті, а маленькі мурашки бігали по його лапках; дивовижний день, коли він уперше дізнався, що став Справжнім. Він згадав Шкіряного Коника — такого мудрого й доброго — і все, що той йому розповідав. Який сенс у тому, щоб тебе любили, щоб ти втратив свою красу й став Справжнім, якщо все закінчується ось так? І одна сльозинка — справжня сльозинка — скотилася по його маленькому потертому оксамитовому носику й упала на землю.

І тут сталося щось дивне. На тому місці, куди впала сльоза, із землі виросла квітка — таємнича, зовсім не схожа на жодну квітку в саду. Вона мала тоненькі зелені листочки кольору смарагду, а посеред них сяяла квітка, схожа на золоту чашечку. Вона була така прекрасна, що маленький Кролик забув про сльози й лише лежав, дивлячись на неї. Невдовзі пелюстки розкрилися, і з квітки вийшла фея.

То була найпрекрасніша фея у світі. Її сукня була ніби зіткана з перлів і краплин роси, на шиї та у волоссі були квіти, а її обличчя нагадувало найдосконалішу квітку з усіх. Вона підійшла до маленького Кролика, підняла його на руки й поцілувала в оксамитовий носик, ще мокрий від сліз.

— Маленький Кролику, — сказала вона, — хіба ти не знаєш, хто я?

Кролик подивився на неї. Йому здавалося, що він уже десь бачив це обличчя, але ніяк не міг пригадати де.

— Я Фея магії дитячої кімнати, — сказала вона. — Я піклуюся про всі іграшки, які любили діти. Коли вони старіють і зношуються, а дітям більше не потрібні, я приходжу, забираю їх із собою й роблю Справжніми.

— Хіба я не був Справжнім раніше? — запитав маленький Кролик.

— Для Хлопчика ти був Справжнім, — відповіла Фея, — бо він тебе любив. А тепер ти станеш Справжнім для всіх.

Квітка Феї

Вона міцно притиснула маленького Кролика до себе й полетіла з ним до лісу.

Тепер було світло, бо зійшов місяць. Увесь ліс був прекрасний, а листя папороті сяяло, наче вкрите срібним інеєм. На відкритій галявині між стовбурами дерев дикі кролики танцювали разом зі своїми тінями на оксамитовій траві. Та побачивши Фею, всі вони перестали танцювати й стали навколо неї колом, здивовано дивлячись.

— Я привела вам нового товариша для ігор, — сказала Фея. — Будьте з ним дуже добрі й навчіть усього, що потрібно знати в Кролячій країні, бо відтепер він житиме з вами завжди-завжди!

Вона ще раз поцілувала маленького Кролика й поставила його на траву.

— Біжи й грайся, маленький Кролику! — сказала вона.

Та маленький Кролик ще якусь мить сидів зовсім нерухомо. Побачивши диких кроликів, що танцювали навколо, він раптом згадав про свої задні лапи. Йому не хотілося, щоб вони побачили, що його тіло зшите одним суцільним шматком. Він не знав, що останнім поцілунком Фея цілковито його змінила. Можливо, він іще довго сидів би там, надто сором’язливий, щоб поворухнутися, якби раптом щось не залоскотало його в носі. Не встигнувши подумати, що робить, він підняв задню лапку, щоб почухатися.

І раптом побачив: у нього справді є задні лапи! Замість тьмяного, потертого оксамиту його вкривало коричневе хутро — м’яке й блискуче. Вуха самі собою ворушилися, а вуса стали такі довгі, що торкалися трави. Кролик стрибнув раз — і радість від того, що він може користуватися задніми лапами, була такою великою, що він почав гасати по галявині, стрибати вбік і кружляти, як інші. Він так захопився, що коли нарешті зупинився й захотів знайти Фею, її вже не було.

Нарешті він став Справжнім Кроликом і знайшов свій дім серед інших кроликів.

Нарешті! Нарешті!

Минули осінь і зима. А навесні, коли дні знову стали теплими й сонячними, Хлопчик пішов гратися до лісу за будинком. Поки він грався, з папороті визирнули два кролики й почали за ним спостерігати. Один був увесь коричневий, а на хутрі другого проглядали дивні візерунки, ніби колись давно він був плямистим і ті плями досі ледь просвічували. У його маленькому м’якому носику й круглих чорних очах було щось таке знайоме, що Хлопчик подумав:

— Та він же зовсім як мій старий Кролик, якого я втратив, коли хворів на скарлатину!

Але він так ніколи й не дізнався, що це й справді був його власний Кролик — той самий, який повернувся подивитися на Хлопчика, який першим допоміг йому стати Справжнім.