Дракон, який не хотів битися

Багато-багато років тому — так багато, що й не злічити, — у маленькому будиночку на півдорозі між нашим селом і он тим крейдяним пагорбом жив пастух із дружиною та маленьким сином.

Пастух цілі дні, а навесні й улітку ще й ночі, проводив високо на пагорбах, серед неозорих просторів Даунсу, де товариство йому складали хіба що сонце, зорі та вівці. Поговорити там було ні з ким, а новини про те, що діялося серед добрих людей унизу, до нього майже не доходили.

Зате його син, коли не допомагав батькові — а частенько й тоді, коли допомагав, — майже весь свій час проводив, зарившись у величезні фоліанти, які давали йому доброзичливі сквайри та турботливі пастори з навколишніх місць.

Батьки дуже любили сина й неабияк ним пишалися, хоча ніколи не хвалили його просто в очі. Тож вони не заважали йому й дозволяли читати стільки, скільки душа забажає. Вони ставилися до нього майже як до рівного й ніколи не нагороджували потиличниками, які нерідко діставалися його ровесникам.

Батьки цілком розсудливо вирішили, що коли вони забезпечуватимуть родину життєвою мудрістю, а син — книжною, то це буде справедливим розподілом обов’язків. До того ж вони знали, що книжна премудрість часом дуже стає у пригоді у скрутну хвилину, хоч би що казали сусіди.

Найохочіше Хлопчик ковтав чарівні казки й книжки з природознавства, та, правду кажучи, читав усе поспіль і без розбору, змішуючи одне з одним, наче шари в пирозі. І, якщо вже бути відвертим, такий спосіб читання видається мені цілком розумним.

Якось увечері пастух, який уже кілька днів повертався з пагорбів сам не свій, увійшов до хати страшенно наляканий.

За столом уже сиділи його дружина й син, кожен мирно займаючись своїм: вона шила, а він супроводжував Безсердечного Велетня в його пригодах.

Пастух опустився на стілець і, тремтячи всім тілом, вигукнув:

— Погані справи, Маріє! Нізащо більше не піду на ті пагорби, хай мене грім поб’є!

— Та годі тобі, — сказала дружина, а була вона жінкою напрочуд розсудливою. — Спершу розкажи нам, що там сталося й чого ти такий переляканий — на тобі ж лиця немає. А тоді вже ти, і я, і наш синок, дивись, разом і розберемося.

— Почалося це кілька ночей тому, — сказав пастух. — Пам’ятаєте печеру там, нагорі? Вона мені ніколи не подобалася, сам не знаю чому. І вівцям теж. А якщо вже вівцям щось не до вподоби, то на те завжди є причина. Так от, останнім часом звідти долинали якісь звуки. Ніби хтось тяжко зітхав і щось бурмотів. А часом чувся храп — глибоко з-під землі. Справжнісінький храп, тільки якийсь… ну, не такий природний, як у нас із тобою, коли ми спимо. Сама знаєш.

— О, я-то добре знаю, — тихо мовив Хлопчик.

— Зрозуміло, я перелякався мало не до смерті, — вів далі пастух, — але чомусь мене так і тягло туди. І сьогодні, перш ніж спуститися додому, я тихенько підкрався до печери — думаю, може, щось побачу. І там… свят-свят! Там я нарешті його й побачив. Так само ясно, як зараз бачу вас.

— Кого побачив? — запитала дружина, якій передалися чоловікові хвилювання та страх.

— Кого? Та його ж, про кого я весь час кажу! — відповів пастух. — Він наполовину виліз із печери й, схоже, насолоджувався вечірньою прохолодою з таким задоволеним виглядом. Величезний, як четверо тяглових коней, поставлених один за одним, і весь укритий блискучою лускою. На спині вона темно-блакитна, а ближче до черева стає світло-зеленою. Коли він дихає, біля ніздрів щось мерехтить, наче повітря над крейдяною дорогою в спекотний безвітряний літній день. Підборіддя поклав на лапи й, мабуть, про щось розмірковував. Нічого не скажеш — цілком мирна істота: не стає дибки, ні на кого не кидається, поводиться пристойно. Тут я не сперечаюся. Але що мені робити, га? Луска, розумієте, пазурі, а про хвіст і казати нічого, хоч я й не став обходити його ззаду. Я до такого не звик, і мені воно не до душі, хоч як крути.

Хлопчик, який увесь цей час читав, навіть не підводячи очей, нарешті закрив книжку, зчепив пальці на потилиці й сонно промовив:

— Заспокойся, тату. Чого тут хвилюватися? Це всього лише дракон.

— Усього лише дракон! — вигукнув пастух. — Що ти хочеш цим сказати? Розсівся тут зі своїми драконами! Усього лише дракон… Гарненька справа! І що ти взагалі знаєш про драконів?

— Але це справді дракон, і я справді знаю про них усе, — спокійно відповів Хлопчик. — Послухай, тату, кожному своє. Вівці, погода й усе таке — це твоя справа. Дракони — моя. Я завжди казав, що та печера нагорі — драконяча. Я завжди казав, що колись у ній, мабуть, жив дракон і, за всіма правилами, мав би жити й тепер. Ти кажеш, що там оселився дракон. Ну то все як належить. Я значно більше дивувався, коли ти запевняв, що дракона там немає. Правило завжди зрештою виявляється правильним, якщо мати терпіння. Тож, будь ласка, залиш усе це мені. Я загляну туди завтра вранці… ні, вранці не зможу, справ у мене сила-силенна… мабуть, увечері, якщо буду вільний. Підіймуся й поговорю з ним. Побачиш — усе буде гаразд. Тільки, будь ласка, не ходи туди без мене. Сам заспокойся й його не чіпай. Ти нічого не тямиш у драконах, а до них потрібен особливий підхід.

— Хлопчик має рацію, тату, — підтримала його розсудлива мати. — Як він і каже: кожному своє. Дракони — це його справа, а не наша. Він дивовижно добре знається на всяких таких створіннях із книжок, тут ніхто не сперечатиметься. Та й, правду кажучи, в мене серце крається, коли подумаю, що бідна тварина лежить там нагорі самісінька, без гарячої вечері, навіть словом ні з ким перекинутися. Може, ми якось зможемо їй допомогти. А якщо з нею краще не заводити знайомства, Хлопчик одразу це зрозуміє. Наш синок такий милий і спритний, що кожен перед ним душу розкриє.

Наступного дня, випивши чаю, Хлопчик рушив крейдяною стежкою до вершини пагорба.

Там він і справді знайшов дракона, який розлігся на траві біля входу до печери.

Перед ним відкривався чудовий краєвид. Праворуч і ліворуч на багато миль простягалися голі пасма пагорбів. Попереду лежала долина, поцяткована купками селянських садиб, садами й обробленими полями, а поміж них тягнулися тонкі білі ниточки доріг. Ще далі, біля самого обрію, ледь проступали сірі тіні стародавніх міст.

Легкий вітерець грайливо ворушив траву, а над кущами ялівцю вже показався величезний срібний серп місяця.

Тож нічого дивного, що дракон перебував у наймирнішому настрої й здавався цілком задоволеним життям.

Хочете — вірте, хочете — ні, але, коли Хлопчик підійшов ближче, то почув, що дракон рівно й блаженно муркоче.

«Вік живи — вік учись, — подумав Хлопчик. — У жодній моїй книжці не було написано, що дракони вміють муркотіти».

— Привіт, драконе! — неголосно мовив Хлопчик, підходячи.

Почувши кроки, дракон чемно було підвівся, та, побачивши перед собою Хлопчика, суворо насупив брови.

— Тільки не здумай мене бити, — сказав він. — І камінням не кидайся. І водою не бризкай. І взагалі нічого такого не роби. Я цього не терпітиму, так і знай.

— Та не збираюся я тебе бити, — втомлено відповів Хлопчик, плюхнувшись на траву поруч. — І перестань, заради всього святого, повторювати «не здумай». Я так часто це чую, що воно вже звучить страшенно одноманітно й мені до смерті набридло. Я просто зайшов спитати, як ти поживаєш і все таке. Але якщо заважаю, можу піти. У мене багато друзів, і ніхто не скаже, що я маю звичку нав’язуватися або приходити непроханим.

— О ні, ні, не йди! Я зовсім не хотів тебе образити, — поспішно сказав дракон. — Розумієш… звісно, мені тут дуже добре. Я зайнятий з ранку до вечора, мій юний друже, з ранку до вечора! Та все ж, між нами кажучи, часом мені буває трохи нудно.

Хлопчик відкусив травинку й пожував її.

— Ти надовго до нас? — чемно запитав він.

— Поки що важко сказати, — відповів дракон. — Місце начебто приємне… але я тут лише кілька днів. Треба озирнутися, все обміркувати й зважити, перш ніж оселитися назавжди. Це серйозна справа. До того ж… відкрию тобі одну таємницю! Ти б ніколи не здогадався! Якщо вже зовсім чесно — я страшенний ледар!

— Ти мене дивуєш, — чемно сказав Хлопчик.

— На жаль, це правда, — продовжив дракон, умощуючись зручніше й, очевидно, страшенно радіючи, що нарешті знайшов слухача. — І думаю, саме через це я тут і опинився. Розумієш, усі інші дракони були такі діяльні, енергійні й ділові — вічно бешкетували, лютували, билися, тинялися пустелями, патрулювали морські узбережжя, ганялися за лицарями по всьому білому світу, пожирали дівчат і взагалі поводилися якнайгірше. А я любив вчасно попоїсти, потім трохи подрімати, прихилившись спиною до скелі, а прокинувшись — поміркувати, як собі йдуть справи. Ішли ж вони своїм ходом незалежно від того, робив я щось чи ні. Тож, коли все сталося, саме я й потрапив у пастку.

— Коли що сталося, пробач? — запитав Хлопчик.

— Цього я точно не знаю, — відповів дракон. — Мабуть, земля чхнула, або струснулася, або десь провалилося дно. Так чи інакше, я відчув сильний поштовх, почув страшенний гуркіт, усе навколо заметушилося — і раптом я опинився за багато миль від того місця, де був раніше, глибоко під землею, затиснутий з усіх боків. Ні вперед, ні назад. Та, на щастя, потреби в мене скромні. А головне — навколо було тихо й спокійно, і ніхто не чіплявся до мене з вимогами кудись іти й щось робити. А розум у мене такий діяльний… Я весь час чимось зайнятий, можеш повірити. Подумки, звісно. Але час ішов, і життя стало трохи одноманітним. Нарешті я подумав, що непогано було б вибратися нагору й подивитися, чим там усі займаються. Тож я пустив у хід пазурі й почав рити. Пробивався то сюди, то туди, доки нарешті не вийшов назовні через цю печеру. І мені подобається тутешня місцевість, краєвид, та й люди — принаймні з того, що я встиг побачити. Загалом я схиляюся до того, щоб тут оселитися.

— А чим це весь час зайнятий твій розум? — запитав Хлопчик. — Оце мені справді цікаво.

Дракон трохи почервонів і відвів погляд.

Нарешті сором’язливо сказав:

— Ти ніколи… просто задля розваги… не пробував складати… ну, знаєш… вірші?

— Авжеж пробував, — сказав Хлопчик. — У мене їх ціла купа. І деякі зовсім непогані, повір. Тільки тут це нікого особливо не цікавить. Мама, звісно, хвалить, коли я їй читаю, та й батько теж нічого поганого не каже, але, здається, їм усе це не дуже…

— От-от! — перебив його дракон. — Точнісінько як у мене. Начебто їм це не дуже… а сперечатися ж із ними не будеш. Ти хлопчик розвинений, освічений, я це відразу помітив. І мені страшенно хотілося б почути твою щиру думку про кілька дрібничок, які я написав, поки сидів там унизу. Я страшенно радий, що ми зустрілися, і сподіваюся, що решта моїх сусідів такі ж приємні. Лише вчора ввечері тут був один дуже милий літній джентльмен, але він, здається, не захотів порушувати мою самоту.

— То був мій батько, — сказав Хлопчик. — І він справді дуже милий літній джентльмен. Якось я вас познайомлю, якщо хочеш.

— А ви не могли б прийти до мене завтра… на обід чи вечерю? — з надією запитав дракон. — Звісно, якщо у вас немає кращих справ, — чемно додав він.

— Дуже дякую, — відповів Хлопчик, — але ми нікуди не ходимо без мами. А ти, пробач за відвертість, можеш їй не сподобатися. Адже як не крути, а ти дракон — цього не приховаєш. І коли ти говориш про сусідів та про те, що хочеш тут оселитися, мені, на жаль, ясно: ти не зовсім правильно розумієш своє становище. Ти ворог людства, розумієш?

— У мене немає жодного ворога на світі, — радісно сказав дракон. — Я надто лінивий, щоб заводити ворогів, це по-перше. А якщо я, чого гріха таїти, й читаю іншим свої вірші, то завжди готовий вислухати й їхні.

— О господи! — вигукнув Хлопчик. — Невже ти не можеш хоч трохи напружитися й зрозуміти, що до чого? Коли тебе знайдуть інші люди, вони кинуться на тебе зі списами, мечами й усім таким. На їхню думку, тебе слід знищити, стерти з лиця землі. Ти — шкідливе чудовисько, кара небесна, чума!

— Усе це від першого до останнього слова неправда, — поважно відповів дракон, похитуючи головою. — У мене бездоганна репутація. А тепер… ось тут є один невеличкий сонет, над яким я працював саме перед твоєю появою…

— Якщо ти не бажаєш слухати голосу розуму, — вигукнув Хлопчик, підводячись, — я йду додому! Ні, я не можу залишатися заради сонетів. Мама не ляже спати, доки я не повернуся. Завтра ще зайду, коли саме — не знаю. А ти постарайся нарешті зрозуміти, що ти — морова пошесть, прокляття й бич людства, а то ще вскочиш у добрячу халепу! На добраніч!

Заспокоїти батьків щодо нового знайомого виявилося зовсім неважко. Вони завжди залишали подібні справи на розсуд Хлопчика, тож просто повірили йому на слово.

Пастуха представили дракону за всіма правилами доброго тону. Вони чемно поцікавилися один в одного здоров’ям та добробутом і обмінялися безліччю люб’язностей.

Мати Хлопчика теж була готова робити для дракона все, що могла: полагодити що-небудь, прибрати в печері, приготувати якусь страву, якщо дракон цілісінький день сидітиме над сонетами й забуде вчасно поїсти, — типовий чоловік! — але офіційно визнавати його знайомим категорично відмовилася.

Те, що він був драконом і що «вони взагалі не знають, хто він такий», здавалося їй вирішальним.

Проте вона не заперечувала, щоб син проводив вечори в Дракона, за умови, що Хлопчик повертатиметься додому не пізніше дев’ятої.

Так друзі й провели разом не один чудовий вечір.

Сидячи на траві перед печерою, Дракон неквапливо розповідав Хлопчикові про давні часи, коли драконів у цих краях водилося сила-силенна, земля була значно веселішим місцем, а життя — сповнене захопливих пригод, небезпек і несподіванок.

Та незабаром сталося саме те, чого Хлопчик побоювався.

Навіть найскромніший і найвідлюдкуватіший дракон не може довго ховатися від людських очей, якщо він завбільшки з чотирьох тяглових коней і вкритий блакитною лускою.

Тож у сільському трактирі цілком природно почали говорити про те, що в печері на схилі пагорба сидить у похмурих роздумах справжній живий дракон.

Хоча селяни страшенно боялися, водночас це неабияк тішило їхнє самолюбство. Як-не-як, не кожне село має власного дракона! Було чим пишатися.

Та всі погоджувалися, що так тривати не може.

Жахливу потвору слід знищити. Їхній край треба очистити від цієї чуми, цієї виразки, цього небесного бичування!

Ну й що з того, що після появи дракона навіть пір’їнки з жодної курки не впало?

Він — дракон і заперечити цього не може.

А якщо він поводиться не по-драконячому, то це вже його особиста справа.

Проте, попри всі войовничі балачки, не знайшлося жодного сміливця, який захотів би взяти меч і спис, звільнити село від страждань і здобути безсмертну славу.

Тому щовечора палкі суперечки закінчувалися нічим.

Тим часом Дракон лежав собі на травичці, милувався заходами сонця, розповідав Хлопчикові допотопні анекдоти, шліфував старі вірші й обдумував нові.

Якось, спустившись до села, Хлопчик помітив, що все навколо прикрашене, хоча в календарі не значилося жодного свята.

З вікон звисали килими й різнобарвні тканини, на дзвіниці гучно били дзвони, єдину вулицю було всипано квітами, а все населення села — від малого до старого — юрмилося по обидва боки дороги, штовхаючись, сварячись, базікаючи й відпихаючи одне одного.

Хлопчик помітив у натовпі приятеля й гукнув його:

— Що сталося? Хто приїжджає? Мандрівні актори? Дресировані ведмеді? Цирк? Що?

— Порядок! — крикнув у відповідь приятель. — Він уже близько!

— Хто близько? — запитав Хлопчик, протискаючись у натовп.

— Як хто? Святий Георгій, звісно! — відповів приятель. — До нього дійшли чутки про нашого дракона, і він приїжджає спеціально, щоб убити це смертоносне чудовисько й визволити нас із-під його жахливого ярма. Оце буде краса! Бійка буде що треба!

Оце новина!

Але краще було переконатися самому.

Хлопчик мало не поповзом почав пробиратися між ногами добросердих дорослих, без упину обурюючись їхньою невихованою звичкою копати його ногами.

Нарешті діставшись першого ряду, він завмер, затамувавши подих, і став чекати на появу Святого Георгія.

Незабаром з іншого кінця вулиці долинули вітальні вигуки.

Потім почувся рівний тупіт бойового коня.

Серце Хлопчика забилося швидше.

І ось уже він разом з усіма кричав «ура!», тоді як Святий Георгій повільно їхав вулицею під захоплений рев натовпу, дзвінкі жіночі вигуки, плач піднятих високо над головами немовлят і тріпотіння носових хусточок.

У Хлопчика завмерло серце й перехопило подих — таким прекрасним і шляхетним видався йому герой.

Ніколи в житті він не бачив нікого величнішого.

На сталевих обладунках блищала золота насічка. З луки сідла звисав шолом із плюмажем. Густе світле волосся обрамляло обличчя напрочуд лагідне й добре, попри твердий погляд.

Святий Георгій натягнув повід перед маленьким трактиром, і селяни обступили його з привітаннями, подяками та нескінченними скаргами на кривди й утиски.

Хлопчик почув спокійний, м’який голос Георгія. Той запевняв людей, що тепер усе буде гаразд, що він їх не покине, захистить їхні права, відновить справедливість і, коротше кажучи, визволить село від ворога.

Потім Георгій спішився й увійшов до трактиру.

Натовп хлинув слідом.

А Хлопчик щодуху побіг на пагорб.

— Погані наші справи, Драконе! — закричав він ще здалеку, щойно побачив друга. — Він їде! Він уже тут! Доведеться тобі нарешті взяти себе в лапи й щось робити!

Дракон саме вилизував одну лусочку за одною та натирав їх клаптиком фланелі, який дала йому мати Хлопчика, аж поки не засяяв, мов величезна брила бірюзи.

— Спокійніше, спокійніше, Хлопчику, — сказав він, навіть не обертаючись. — Сядь, віддихайся й постарайся згадати, що займенникові зазвичай має передувати іменник. А тоді, можливо, зробиш мені ласку й поясниш, хто саме «він».

— Спокійніше? Аякже! Чого нам хвилюватися? — сказав Хлопчик. — Сподіваюся тільки, ти залишишся хоча б наполовину таким спокійним, коли почуєш, що я зараз скажу. Хто їде? Та всього лише Святий Георгій. Пів години тому він з’явився в селі. Звісно, тобі нічого не варто його відлупцювати — ти ж у нас такий великий і хоробрий! Але я подумав, що краще попередити. Бо завтра вдосвіта він прийде сюди, а в нього спис — довжелезний, аж страшно дивитися! Такого ти зроду не бачив!

І Хлопчик схопився на ноги й почав стрибати від радості при самій думці про двобій.

— О боже, боже, — застогнав Дракон. — Це жахливо. Я його не прийму. Кажу тобі раз і назавжди. Не бажаю його знати. Упевнений, це абсолютно несимпатичний суб’єкт. Скажи йому, щоб негайно забирався геть, будь ласка. Якщо хоче — нехай напише мені листа. Але жодних зустрічей. Зараз я нікого не приймаю.

— Ну, Драконе, — благально сказав Хлопчик, — не будь упертим ослом. Невже ти не розумієш? Рано чи пізно тобі все одно доведеться з ним битися, бо він — Святий Георгій, а ти — дракон. Краще вже швидко з цим покінчити, а тоді ми знову повернемося до сонетів. Не будь таким егоїстом! Якщо вже тобі нудно — подумай, як нудно мені!

— Моя люба дитино, — серйозно, майже урочисто мовив Дракон, — затям раз і назавжди: я не можу битися і не буду. Я ніколи в житті не бився й не збираюся починати зараз, влаштовуючи гладіаторське видовище заради твоєї розваги. За старих часів я залишав бійки іншим — тим, хто ставився до цього професійно. Саме тому, безперечно, я й маю задоволення досі бути серед живих.

— Але якщо ти не битимешся, він відрубає тобі голову! — мало не плачучи сказав Хлопчик, у розпачі від того, що може втратити і бій, і друга.

— Навряд чи, — ліниво протягнув Дракон. — Ти вже щось вигадаєш. Я цілком на тебе покладаюся. Ти ж такий чудовий організатор. Я передаю всю справу у твої руки. Будь розумником, збігай униз і все владнай.

Хлопчик поплентався до села в найпохмурішому настрої.

По-перше, ніякого бою, виходить, не буде.

По-друге, його дорогий і шанований друг Дракон виявився зовсім не таким героїчним, як хотілося Хлопчикові.

І, по-третє, був Дракон героєм у душі чи ні — значення це не мало, бо Святий Георгій, без сумніву, відрубає йому голову.

— «Щось вигадати»! Легко сказати! — гірко пробурмотів Хлопчик. — Дракон ставиться до всього так, ніби його запросили на чай або зіграти партію в крокет.

Ідучи вулицею, Хлопчик раз у раз зустрічав селян, які неквапливо розходилися по домівках у чудовому настрої та радісно обговорювали завтрашню розвагу.

Нарешті він дістався трактиру й увійшов до головної кімнати.

Святий Георгій сидів там уже сам, розмірковуючи про свої шанси на успіх і зі співчуттям згадуючи страшні історії про драконові злочини, які цілий день лилися йому у вуха.

— Можна увійти, Святий Георгію? — чемно запитав Хлопчик, зупинившись біля дверей. — Я хотів би поговорити з тобою про цю справу… про Дракона. Якщо тільки тобі ще не набридло про нього слухати.

— Заходь, заходь, Хлопчику, — ласкаво сказав Георгій. — Боюся, на мене чекає ще одна розповідь про горе та нещастя. Кого позбавив тебе цей тиран? Доброго батька? Ніжної сестри? Чи брата? Нічого, скоро він змиє все це власною кров’ю.

— Та ні ж! — сказав Хлопчик. — Тут якесь непорозуміння, і я хочу його владнати. Річ у тім, що це зовсім не поганий дракон.

— Саме так, — відповів Святий Георгій із приємною усмішкою. — Я тебе чудово розумію. Непоганий дракон. Повір, я тільки радий, що матиму гідного противника, а не якогось хирлявого представника цього мерзенного племені.

— Та він узагалі не з того племені! — у розпачі вигукнув Хлопчик. — О господи, які ж дорослі дурні, коли щось уб’ють собі в голову! Я кажу: він не поганий, а хороший дракон. Він мій друг. І розповідає мені такі дивовижні історії про старі часи, коли він був маленьким, яких ти зроду не чув. І він такий милий із мамою — вона заради нього на все готова. І батькові він теж подобається, хоча батько зовсім не тямить у мистецтві й поезії та щоразу засинає, коли Дракон починає говорити про стиль. Та що там! Коли з ним познайомишся ближче, його просто неможливо не полюбити. Він такий чемний, довірливий і простодушний — справжня дитина!

— Сідай і присунь стілець ближче, — сказав Святий Георгій. — Мені подобаються люди, які стоять горою за своїх друзів. І я певен: у твого Дракона справді є добрі риси, коли він має такого друга, як ти. Але справа не в цьому. Увесь вечір я з болем у серці слухав розповіді про його лиходійства. Можливо, вони були дещо прикрашені й не завжди цілком достовірні, але загалом вимальовується досить солідний список чорних справ. Історія вчить нас, що навіть найзапекліші негідники нерідко мають чесноти. Тож я боюся, що твого вихованого й освіченого друга, попри всі якості, завдяки яким він цілком справедливо здобув твою повагу, треба якомога швидше умертвити.

— І ти повірив усім небилицям, які тобі тут наплели! — нетерпляче вигукнув Хлопчик. — Та в нашому селі кожен як рота відкриє — так і збреше! Ми цим на всю околицю славимося. Спитай кого хочеш. Ти тут недавно, а то вже чув би про це. Їм потрібна бійка — і більше нічого. Хлібом не годуй, тільки дай подивитися, як хтось б’ється. Собаки, півні, бики, дракони — їм байдуже, аби була колотнеча. Та що далеко ходити: просто зараз у стайні за цим будинком сидить замкнений бідний, ні в чому не винний борсук. Вони хотіли влаштувати з ним забаву сьогодні, але вирішили приберегти його, коли з’явилася ця справа з тобою. Я не сумніваюся, вони прожужжали тобі всі вуха тим, який ти великий герой і борець за справедливість, що ти просто не можеш програти й таке інше. Але хочеш — вір, хочеш — ні, коли я щойно йшов вулицею, вони відкрито билися об заклад: на тебе ставили чотири шилінги, а на Дракона — шість.

— Шість проти чотирьох на користь Дракона, — сумно промовив Святий Георгій, підперши щоку рукою. — Світ справді загруз у гріхах. І я починаю думати, що головне зло зовсім не в драконах. Та все ж… чи не міг цей підступний змій обдурити тебе щодо своєї справжньої природи, щоб твоя добра думка про нього прикривала його злодіяння? Більше того: чи не сидить цієї самої миті якась нещасна принцеса в полоні у його похмурій печері?

Щойно Святий Георгій вимовив це, як одразу пошкодував про свої слова — так щиро засмутився Хлопчик.

— Запевняю тебе, Святий Георгію, — гаряче сказав він, — жодної принцеси там і близько немає. Дракон — справжній джентльмен, джентльмен до кінчиків пазурів! І повір, ніхто не був би так шокований і засмучений, як він сам, якби почув, наскільки… наскільки вільно ти висловлюєшся про речі, щодо яких він має дуже тверді принципи.

— Що ж, можливо, я й справді виявився надто довірливим, — сказав Святий Георгій. — Можливо, я склав про цю істоту хибне уявлення. Але що нам тепер робити? Ми з Драконом обидва тут, майже ніс до носа, й від кожного з нас очікують, що він жадає крові іншого. Я просто не бачу виходу. Що ти пропонуєш? Не міг би ти щось вигадати?

— Один в один як Дракон! — сердито відповів Хлопчик. — Обидва все звалили на мене й умили руки! Тебе, мабуть, і просити нема сенсу тихенько звідси поїхати, так?

— Боюся, це неможливо, — відповів Георгій. — Абсолютно суперечить правилам. Кому це знати, як не тобі.

— Ну, тоді… слухай, — сказав Хлопчик. — Ще не так пізно. Ти не проти пройтися зі мною нагору, зайти до Дракона й усе обговорити? Це недалеко. А моїм друзям там завжди раді.

— Звісно, так не заведено, — сказав Георгій, підводячись. — Але, мабуть, це буде найрозумніше. Ти справді не шкодуєш сил заради свого друга, — доброзичливо додав він, коли вони разом виходили з трактиру. — Але не падай духом, малий! Можливо, ми взагалі обійдемося без бою.

— О, сподіваюся, що ні, — розчаровано відповів Хлопчик.

Коли вони підійшли до печери, Дракон мирно спав.

— Я привів друга познайомитися з тобою, Драконе! — голосно сказав Хлопчик.

Дракон здригнувся й прокинувся.

— Я саме… е-е… розмірковував над однією річчю, — простодушно пояснив він. — Дуже радий із вами познайомитися, сер. Сьогодні чудова погода.

— Це Святий Георгій, — сухо сказав Хлопчик. — Святий Георгію, дозволь представити тобі Дракона. Ми прийшли, щоб спокійно все обговорити. І, заради Бога, давайте проявимо хоч трохи здорового глузду й укладемо якусь практичну, ділову угоду. Бо мені до смерті набридли всі ці теорії, погляди на життя, особисті схильності й таке інше. До того ж мушу додати, що мама не ляже спати, поки я не повернуся.

— Надзвичайно радий знайомству, Святий Георгію, — почав Дракон, трохи хвилюючись. — Кажуть, ви великий мандрівник, а я завжди був домосідом. Якщо затримаєтеся в наших краях, я із задоволенням покажу вам усі місцеві старожитності та визначні місця… коли тільки забажаєте…

— Мені здається, — відповів Святий Георгій, як завжди доброзичливо й прямо, — що краще нам послухатися поради нашого юного друга й спробувати по-діловому домовитися щодо нашої з вами справи. Чи не вважаєте ви, що найпростішим виходом було б усе-таки влаштувати двобій за встановленими правилами — і нехай переможе сильніший? Там, унизу, в селі, на вас ставлять більше, ніж на мене, але я не ображаюся.

— І справді, Драконе! — у захваті вигукнув Хлопчик. — Це позбавить нас купи клопоту!

— Хлопчику, помовч, — суворо сказав Дракон. — Повірте мені, Святий Георгію, нікому на світі я не хотів би догодити так сильно, як вам і цьому юному джентльменові. Але вся ця справа від початку до кінця — суцільна нісенітниця, данина умовностям і загальне божевілля. Нам із вами немає через що битися. І, хай там як, я цього робити не збираюся. Тож говорити тут більше нема про що.

— А якщо я вас змушу? — запитав зачеплений його словами Святий Георгій.

— Не зможете, — переможно відповів Дракон. — Я просто піду в печеру й на деякий час усамітнюся. Спущуся назад у ту діру, звідки сюди виліз. Вам дуже швидко набридне сидіти біля входу й чекати, доки я з’явлюся. А щойно ви нарешті поїдете, я тут як тут — радісно виберуся назовні. Бо, щиро кажучи, мені тут подобається, і я маю намір залишитися.

Кілька хвилин Святий Георгій мовчки дивився на краєвид, що розкинувся перед ними.

— Так, чудове місце, — нарешті сказав він. — Особливо для двобою. Ці безмежні голі пагорби — чудова арена. Ви, згорнувшись у величезні кільця, і я — у золотих обладунках на тлі вашої блакитної луски! Лише подумайте, яка це буде картина!

— Тепер ви намагаєтеся підступитися до мене через моє естетичне почуття, — сказав Дракон. — Нічого не вийде. Хоча… не сперечатимуся, картина справді була б прекрасна, — додав він уже не так твердо.

— Здається, ми наближаємося до справи, — сказав Хлопчик. — Ти мусиш зрозуміти, Драконе: бою все одно не уникнути. Рано чи пізно він відбудеться. Не збираєшся ж ти насправді залізти в ту брудну діру й сидіти там до кінця світу.

— Я дещо придумав, — задумливо сказав Святий Георгій. — Я, звісно, повинен десь проколоти вас списом, але зовсім не обов’язково завдавати болю. Ви такий величезний, напевно десь знайдеться місце, яким можна пожертвувати. Ось тут, наприклад, одразу за передньою лапою. Вам же не боляче… отут?..

— Ой, не лоскочіть мене, Святий Георгію! — сказав Дракон, відсахнувшись. — Ні, це місце не годиться. Ні в якому разі. Навіть якщо не буде боляче — а я певен, що буде, та ще й як! — я не витримаю й засміюся, і все буде зіпсовано.

— Пошукаємо інше місце, — терпляче сказав Святий Георгій. — На грудях, наприклад. Тут стільки складок товстої шкіри. Якби я встромив спис ось сюди, ви б навіть не помітили.

— Так, але ви впевнені, що влучите саме туди, куди треба? — тривожно запитав Дракон.

— Абсолютно, — твердо сказав Святий Георгій. — Можете на мене покластися.

— Саме тому я й питаю, бо змушений на вас покладатися, — трохи роздратовано відповів Дракон. — Без сумніву, ви глибоко шкодуватимете про будь-яку помилку, допущену в запалі бою. Але навіть наполовину не так глибоко, як шкодуватиму я. Та, мабуть, людям, яких зустрічаєш на життєвому шляху, треба довіряти. І ваш план, загалом кажучи, не гірший за будь-який інший.

— Послухай, Драконе, — втрутився Хлопчик, вирішивши відстояти права свого друга, якому в цій угоді, здавалося, не діставалося нічого, тоді як усі козирі були в руках Святого Георгія. — Я чогось не розумію: а тобі яка з цього користь? Ну, буде бій, тебе переможуть, так? То я й хочу знати, що ти з цього матимеш?

— Святий Георгію, — звернувся Дракон до лицаря, — будьте ласкаві, поясніть Хлопчикові, що станеться після того, як ви переможете мене в смертельному двобої.

— Ну, за правилами, мабуть, я тріумфально поведу вас до села — на ринкову площу або в якесь інше відповідне місце, — сказав Святий Георгій.

— Саме так, — підтвердив Дракон. — А далі?

— Потім усі кричатимуть «ура!» й виголошуватимуть промови, — продовжив Георгій. — А я поясню, що ви усвідомили свої помилки, пообіцяли виправитися й так далі, і тому подібне.

— Цілком правильно, — сказав Дракон. — А потім?

— А потім… ну, звісно, потім, як завжди, буде, мабуть, великий бенкет.

— Отож! — сказав Дракон. — Бенкет! Ось що я з цього матиму. Послухай, — продовжив він, звертаючись до Хлопчика, — мені тут, на пагорбах, уже до смерті нудно. Хто тут може оцінити мене належним чином? А так я зможу вийти в товариство. І зроблю це завдяки люб’язності нашого спільного друга, який погодився мені допомогти. Побачиш, на бенкеті мене оцінять. Я тебе не осоромлю. Ну а тепер, коли все владнано, якщо ви не заперечуєте… Я дракон старої школи й не люблю виганяти гостей, але…

— Не забудьте: у двобої ви теж повинні зробити свою частину, — сказав Святий Георгій, підводячись і зрозумівши натяк. — Я маю на увазі все, що належить: ставати дибки, робити курбети, вивергати полум’я й таке інше.

— Дибки я стаю без проблем, — упевнено заявив Дракон. — І курбет зроблю. А от щодо вогню… дивовижно, як легко розучитися, коли не практикуєшся. Та я постараюся. На добраніч.

Вони спустилися з пагорба й уже підходили до села, коли Святий Георгій раптом зупинився.

— Я знав, що щось забув! — сказав він. — Нам потрібна Принцеса. Вона має тремтіти від жаху, бути прикута ланцюгом до скелі й усе таке. Хлопчику, не міг би ти щось вигадати й роздобути Принцесу?

Хлопчик саме позіхав на весь рот.

— Я до смерті втомився, — простогнав він. — І не можу я роздобути Принцесу. Та й узагалі нічого зараз не можу. Надворі ніч! Мама не спить і чекає на мене. Заради Бога, перестаньте просити мене щось вигадувати хоча б до завтра!

Наступного ранку, ще до сходу сонця, на пагорби потяглися цілі потоки людей.

Усі були у своїх найкращих недільних убраннях і несли кошики, з яких визирали шийки пляшок.

Кожен намагався зайняти місце краще, але це було не так просто.

Хтозна — а раптом переможе Дракон? І тоді навіть ті, хто ставив на нього гроші, навряд чи могли бути певні, що він поводитиметься зі своїми прихильниками краще, ніж з усіма іншими.

Тому місця вибирали обережно — так, щоб у разі крайньої потреби можна було швидко дременути.

У першому ряду влаштувалися переважно хлопчаки, які втекли з-під батьківського нагляду й тепер валялися та качалися по траві, не звертаючи жодної уваги на гучні погрози й перестороги своїх турботливих матусь позаду.

Хлопчик вибрав чудове місце на схилі неподалік печери.

Він хвилювався, мов режисер у день прем’єри.

Чи можна покластися на Дракона?

А раптом той передумає й вирішить, що вся вистава — суцільна дурниця?

Або навпаки — адже все було організовано поспіхом, навіть без репетиції, — рознервується й узагалі не вийде на сцену?

Хлопчик не зводив очей із печери, але там не було жодних ознак життя.

Невже Дракон уночі тихенько втік?

Майже весь схил уже почорнів від натовпу, коли вітальні вигуки та замахи хусточками повідомили Хлопчикові про те, чого він сам зі свого місця бачити не міг.

Ще хвилина — і над краєм пагорба з’явився червоний плюмаж Святого Георгія.

Лицар повільно виїхав на широку рівну площадку перед темним входом до печери.

Який же він був прекрасний — очей не відвести!

На могутньому бойовому коні, у золотих обладунках, що сяяли на сонці, з піднятим списом, на кінці якого майорів вимпел — червоний хрест на білому полі.

Святий Георгій натягнув повід і зупинився.

Ряди глядачів почали обережно відсуватися назад.

Навіть хлопчаки в першому ряду перестали смикати одне одного за волосся й роздавати стусанів та витягнули шиї в очікуванні.

— Ну ж бо, Драконе, — нетерпляче пробурмотів Хлопчик, не знаходячи собі місця.

Він хвилювався б значно менше, якби знав, що самолюбство Дракона було зачеплене і той вирішив показати всім, на що здатний.

Від самого світанку Дракон готувався до свого першого виходу з таким завзяттям, ніби роки повернулися назад і він знову став маленьким дракончиком, який грався в рідній печері зі своїми сестричками в «драконів і святих» — гру, в якій дракони, зрозуміло, завжди перемагали.

І ось із печери долинули глухі звуки, схожі на далекі перекоти грому.

До них домішувалося сердите форкання.

Гуркіт ставав дедалі гучнішим, аж поки не перетворився на оглушливий рев, що, здавалося, заповнив усю долину.

Потім вхід до печери заволокло клубами диму.

І звідти, зробивши в повітрі карколомний курбет, вилетів сам Дракон — блискучий, лазуровий, прекрасний і сліпучий, мов величезний феєрверк.

І весь натовп дружно видихнув:

— О-о-о-о-о!..

Луска Дракона сяяла.

Довгий гострий хвіст хльоскав його по боках.

Пазурі розривали землю, і грудки летіли фонтанами йому за спину.

А з багряних ніздрів безперервним потоком били вогонь і дим.

— Молодець, Драконе! — нестямно закричав від радості Хлопчик. — Ніколи б не подумав, що в ньому є така жилка! — додав він уже подумки.

Святий Георгій опустив спис, нахилив голову, пришпорив коня й грізно помчав уперед.

Дракон кинувся назустріч із ревом і вереском — величезний вихор блакитних кілець, клацаючих зубів, шипів, форкання та вогню.

— Не влучив! — заревів натовп.

На якусь мить золоті обладунки й колючий хвіст сплелися в один клубок.

Потім бойовий кінь, гризучи вудила, відніс Святого Георгія, який тримав спис високо вгору, майже до самого входу в печеру.

Дракон присів на лапи й грізно рикнув.

Святий Георгій ледве зупинив розігнаного коня.

«Кінець першого раунду, — подумав Хлопчик. — Як чудово вони його провели! Сподіваюся, Святий Георгій не надто захопиться й не ввійде в раж. За Дракона я спокійний. Природжений актор!»

Святому Георгію нарешті вдалося змусити коня стояти спокійно, і тепер він озирнувся довкола, витираючи спітніле чоло.

Помітивши Хлопчика, він кивнув йому, усміхнувся й на мить підняв три пальці.

«Отже, все йде за планом, — подумав Хлопчик. — Мабуть, третій раунд буде останнім. Шкода, що так швидко. А що це ще вигадав цей дурень?»

Дракон використав перерву між раундами, щоб розважити публіку своєю інтермедією «Море хвилюється».

Треба пояснити, що суть її полягала в тому, щоб бігати по колу, а вздовж усього спинистого хребта — від гострих вух до колючки на самому кінчику довгого хвоста — пускати хвилі.

А якщо при цьому ви вкриті переливчастою блакитною лускою — видовище виходить просто незрівнянне!

Хлопчик пригадав, що ще вчора ввечері Дракон висловлював бажання здобути успіх у товаристві.

Святий Георгій зібрав повід, опустив вістря списа й міцніше вмостився в сідлі.

— Час! — схвильовано загув натовп.

Дракон перестав кружляти, присів на задні лапи й почав величезними незграбними стрибками скакати з одного краю майданчика на інший, видаючи дикі войовничі вигуки.

Це, природно, дуже не сподобалося бойовому коневі.

Він різко шарахнувся вбік, так що Святий Георгій ледве втримався в сідлі, вчепившись у гриву.

А коли вони промчали повз Дракона, той люто клацнув зубами, мало не схопивши коня за хвіст.

Бідна тварина, не розбираючи дороги, мов навіжена, помчала через пагорби.

І слава Богу, бо інакше всі присутні почули б, якими саме словами висловлювався Святий Георгій, що до того ж загубив стремено.

У другому раунді симпатії публіки, судячи з вигуків, явно перейшли на бік Дракона.

Глядачі швидко оцінили бійця, який і постояти за себе вміє, і красиво програти здатен, — словом, справжній молодець.

Тож до вух Дракона долинало чимало приємних вигуків, поки він, випнувши груди й задерши хвіст трубою, поважно походжав майданчиком, насолоджуючись загальним визнанням.

Святий Георгій тим часом спішився й підтягував попругу.

Водночас він у надзвичайно барвистих висловах пояснював своєму коневі, що думає про нього самого, його родичів і його поведінку в сьогоднішньому двобої.

Тому Хлопчик пробрався до нього й потримав спис.

— Чудовий бій, Святий Георгію, — сказав він із зітханням. — Не можна було б потягнути його ще трохи?

— Думаю, не варто, — відповів Георгій. — Правду кажучи, твій простодушний друг уже надто багато про себе уявив після того, як вони почали плескати й кричати йому «ура!». Ще забуде про нашу домовленість і втне якусь дурницю. Хтозна, що він іще вигадає. Ні, я покінчу з ним у цьому раунді.

Святий Георгій скочив у сідло й узяв спис із рук Хлопчика.

— Ти не хвилюйся, — додав він м’яко. — Я точно запам’ятав потрібне місце. Та й він зі шкури вилізе, щоб мені допомогти. Він же знає: це його єдиний шанс потрапити на бенкет.

Георгій міцніше стиснув спис і цього разу не пустив коня в шалений галоп, а рушив до Дракона бадьорою риссю.

Той із наближенням лицаря припав до землі, розмахуючи хвостом так, що той ляскав у повітрі, мов величезний батіг.

Підійшовши майже впритул, Святий Георгій став обережно кружляти довкола противника, не зводячи очей із заповітного місця.

Дракон підхопив його тактику й так само обережно, у тому ж темпі, рушив по колу, час від часу роблячи головою удаваний випад.

Так вони й кружляли, чекаючи слушної миті для атаки.

Натовп завмер у мертвій тиші.

Хоч третій раунд тривав кілька хвилин, кінець настав так раптово, що Хлопчик побачив лише блискавичний змах списа.

А потім усе зникло у вихорі, де миготіли пазурі, шипи на Драконовому хребті, хвіст, грудки землі й клапті трави.

Нарешті пил розвіявся.

І під шалені крики натовпу Хлопчик побачив Дракона, який лежав горілиць на землі, пришпилений списом, а Святий Георгій, спішившись, стояв у нього на животі.

Усе виглядало настільки правдоподібно, що Хлопчик щодуху кинувся до них, сподіваючись, що його милий, улюблений Дракон усе-таки не дуже постраждав.

Коли він підбіг, Дракон прочинив одне величезне око, урочисто підморгнув йому й знову впав у забуття.

Підвести голову від землі він не міг, але Святий Георгій влучив списом точно в домовлене місце — так точно, що Дракону навіть не було лоскотно.

— То ви що, не відрубаєте йому голову, пане? — запитав один із глядачів.

Він ставив гроші на Дракона й, природно, тепер мав на нього зуб.

— Сьогодні, мабуть, ні, — доброзичливо відповів Святий Георгій. — Це ніколи не пізно зробити. Навіщо поспішати? Краще спершу спустімося до села й підкріпимося. А потім я дам йому доброго прочухана, і, побачиш, він стане зовсім іншим.

При магічному слові «підкріпимося» весь натовп миттю вишикувався в колону й мовчки чекав сигналу рушати.

Час розмов, вигуків «ура!» та ставок минув.

Настав час діяти.

Вхопившись за древко обома руками, Святий Георгій витяг спис із Дракона й звільнив його.

Той підвівся, обтрусився й швидко оглянув шипи, луску та все інше, переконуючись, що нічого не пошкоджено.

Потім Святий Георгій верхи на бойовому коні став на чолі процесії.

За ним, поруч із Хлопчиком, покірно крокував Дракон.

А вже позаду, тримаючись на шанобливій відстані, сунули глядачі, які палко мріяли промочити горло.

Коли всі спустилися до села й зібралися перед трактиром, події розгорнулися на повну силу.

Після того як усі добряче підкріпилися, Святий Георгій виголосив промову.

Він повідомив слухачам, що ціною значних для себе клопотів та зусиль визволив їх від заклятого ворога — Дракона.

І більше не бажає чути жодних скарг.

Немає їм на що нарікати, ніхто їх не гнобить, а всі їхні страшні історії — суцільна дурниця.

І нехай вони поменше захоплюються бійками, а то наступного разу, чого доброго, доведеться битися самим — а це зовсім інша річ.

Щодо борсука, якого тримають замкненим у стайні за трактиром, то його слід негайно випустити.

І Святий Георгій особисто простежить, щоб це було зроблено.

Потім він пояснив, що Дракон усе добре обміркував і зрозумів: у кожної медалі є два боки.

Відтепер він буде хорошим.

А якщо й селяни ставитимуться до нього по-доброму, то, можливо, Дракон оселиться тут назавжди.

Тож їм слід помиритися з ним, подружитися й прийняти його з відкритою душею.

І не варто уявляти, ніби вони знають усе на світі, бо це зовсім не так.

Святий Георгій також попередив, що робити з мухи слона, вигадувати небилиці, зводити наклеп на інших і сподіватися, що люди повірять лише тому, що брехню розмальовано яскравими фарбами й вона починає скидатися на правду, — великий гріх.

Після цього він сів під грім оплесків розкаяних слухачів.

Дракон штовхнув Хлопчика ліктем і прошепотів:

— Я й сам не сказав би краще.

А тоді всі розійшлися готуватися до великого бенкету.

Бенкет — завжди приємна річ, адже головне, чим там займаються, — їдять і п’ють.

А найприємніше те, що бенкет завершує справу.

Більше нема про що хвилюватися, а до завтра ще ціла вічність.

Святий Георгій був задоволений, бо хоч бій і відбувся, йому не довелося нікого вбивати.

Він узагалі не отримував від цього задоволення, хоча робити таке йому доводилося досить часто.

Дракон був задоволений, бо хоч бій і відбувся, на ньому не залишилося навіть подряпини.

До того ж він завоював популярність серед глядачів і тепер мав міцне становище в суспільстві.

Хлопчик був задоволений, бо бій усе-таки стався, а його друзі при цьому залишилися друзями.

А всі інші були задоволені, бо бій відбувся і… ну, їм, власне, більшого й не треба було.

Дракон намагався сказати кожному щось приємне.

Усі визнали його чарівним — справжньою душею товариства.

Щохвилини Святий Георгій і Хлопчик дедалі сильніше відчували, що вони лише свідки його тріумфу — гості на святі на честь Дракона, де вихваляють тільки його одного.

Але вони, як добрі друзі, зовсім не ображалися.

Та й Дракон анітрохи не загордився й нічого не забув.

Навпаки, кожні десять хвилин він нахилявся до Хлопчика й багатозначно питав:

— Слухай, ти ж потім проведеш мене додому, правда?

І Хлопчик щоразу кивав, хоча обіцяв мамі повернутися раніше.

Нарешті бенкет скінчився.

Усі розійшлися.

Стихли побажання доброї ночі, привітання та запрошення.

Дракон провів останніх гостей до дверей, а тоді вийшов на вулицю разом із Хлопчиком.

Витер чоло, зітхнув, сів просто посеред дороги й втупився в небо.

— Який веселий був вечір, — невиразно пробурмотів він. — Які веселі зірочки… Яке веселе місце… Мабуть, я тут і залишуся. Щось зовсім не хочеться дертися на ту кляту гору. Хлопчик обіцяв провести мене додому. От нехай і проводить. Я ні за що не відповідаю. За все відповідає Хлопчик!

І, опустивши підборіддя на свої неосяжні груди, Дракон поринув у мирний сон.

— Вставай! Ну вставай же, Драконе! — жалібно вигукнув Хлопчик. — Ти ж знаєш, мама не ляже, поки я не повернуся! Я так утомився, а ти змусив мене пообіцяти, що я проведу тебе додому. Якби я знав, що це означає, ніколи б не погодився!

І Хлопчик сів на землю поруч із Драконом та гірко заплакав.

Двері трактиру за їхніми спинами відчинилися.

На дорогу впав широкий сніп світла.

Святий Георгій, який вийшов подихати нічною прохолодою й трохи пройтися, побачив дві постаті: величезного нерухомого Дракона й Хлопчика, що плакав.

— Що сталося, Хлопчику? — співчутливо запитав він, підходячи.

— О, в усьому винна ця величезна незграбна туша — Дракон! — схлипнув Хлопчик. — Спочатку він змусив мене пообіцяти, що я проведу його додому. Потім зажадав, щоб я це зробив. А тоді взяв і заснув! З таким самим успіхом я міг би проводжати додому копицю сіна! А я так утомився! І мама…

Тут він знову не витримав і заплакав.

— Сльозами горю не зарадиш, — сказав Святий Георгій. — Ну, годі сумувати. Я тебе не залишу. Ми разом проведемо його додому.

Він підійшов до Дракона й голосно сказав:

— Драконе! Прокидайтеся!

І смикнув його за лікоть.

Дракон сонно прочинив очі.

— Який вечір, Святий Георгію… — пробурмотів він. — Який ве-ве…

— Послухайте мене, Драконе, — суворо перебив його Святий Георгій. — Хлопчик уже бозна-скільки чекає, щоб провести вас до печери. А ви й самі чудово знаєте, що йому ще дві години тому належало лежати в ліжку. Що скаже його мати, я навіть уявляти не хочу. Треба бути останнім егоїстом, щоб досі не відправити його спати…

— І він іде спати! — вигукнув Дракон, миттю схопившись на ноги. — Бідолашна дитина! Подумати тільки — не спати так пізно! Сором та ганьба, ось що я вам скажу. І я просто дивуюся вам, Святий Георгію! Невже так важко було про нього подбати? Але годі сперечатися й марнувати час. Чого тут думати? Уперед! Допоможи-но мені, Хлопчику… Дякую, Святий Георгію. Лікоть друга, коли дерешся на пагорб, — саме те, що треба.

І вони рушили в дорогу пліч-о-пліч — Святий Георгій, Дракон і Хлопчик.

Вогні в селі один за одним гаснули.

Натомість у небі запалювалися зорі, а невдовзі зійшов пізній місяць, освітлюючи їм стежку на пагорб.

І коли троє друзів звернули за останній поворот та зникли з очей, нічний вітер приніс до села уривки якоїсь старовинної пісні.

Я не можу з певністю сказати, хто саме з них співав.

Але думаю, що це був Дракон.