Пусі Кет

Прислухалася якось Пусі Кет,

уважно подивилась за буфет.

Не помиляється пухнаста киця,

тому, що чує – хтось там ворушиться.

Маленьке мишеня дражнило кицю,

Нікого, мишеня це не боїться.

– Мене ти не спіймаєш, Пусі Кет,

Підстрибнеш й носом вріжешся в буфет!

– Ай, боляче! – кричить маленька киця, –

Жорстокий, будеш байдуже дивиться? –

Докірливо кицюня проказала.

І на голівку хустку намотала.

А мишеня залізло на буфет,

І з жалем дивіться на бідну Пусі Кет.

Пробач мені, – їй каже мишеня,

-Зарадити чи можу чимось я?

Кицюня лапками хустиночку тримає,

та через дірку одним оком поглядає.

Та раптом стриб – і мишеня схопила!

І в хустку бідолашного скрутила.

– Попався! – каже. – От тепер не плач! –

І підкидає хустку, наче м’яч.

Але забула Пусі Кет про дірку,

і мишеня втекло до себе в нірку.

З тих пір, щоб посміятися з Пусі Кет,

залазить мишенятко на буфет.