Три феї і застуджений хлопчик

Ти вже знаєш трьох фей:

• Фея Соня доглядає за зірочками і тихим сном.

• Фея Краплинка керує дощиком, водичкою та теплим чаєм.

• Фея Іскорка відповідає за обійми, затишок і тепло в серці.

Вони живуть на м’якій хмаринці високо в небі й часто заглядають до свого друга — хлопчика Максимка.

Одного ранку хмаринка фей прокинулася від дивного звуку.

— Апчхи-и-и! — донеслося знизу з Землі.

Феї перезирнулися.

— Це що, грім? — здивувалася Краплинка.

— Ні, це чхання, — сказала Соня. — І не одне, а ціла серія!

Знову пролунало:

— Апчхи! Апчхи!..

— Ой-ой, — занепокоїлась Іскорка. — Мені здається, що наш Максимко захворів.

Хмаринка підлетіла ближче до будинку з жовтими фіранками.

Феї заглянули у вікно. Максимко лежав у ліжку, щічки гарячі, ніс червоний, а очі сумні. Поруч сиділа мама, погладжувала його по голові.

— У нього застуда, — тихенько сказала Соня. — Нам треба допомогти йому пройти через хворобу спокійніше.

Максимко схлипував:

— Мені погано… Ніс не дихає… Горло болить… Я нікуди не піду… Навіть мультики не хочу…

Мама дала йому водички, поправила ковдру.

— Лежи, відпочивай, — сказала вона. — Лікар уже був, ми робимо все, що треба. Тобі просто потрібно трохи полежати.

Але Максимкові все одно було сумно-сумно. Соня підлетіла до його подушки й торкнулася її паличкою із зірочкою.

— Дзінь…

Раптом у голові Максима з’явилась тиха зіркова думка:

«Коли я лежу, моє тіло працює, як майстер, усередині. Воно бореться з мікробами, а я йому допомагаю, якщо спокійно відпочиваю». Максимко трохи заспокоївся.

— Мамо, — прошепотів він. — А коли я сплю, моє тіло… лікується?

— Так, — усміхнулася мама. — Саме так. Тому сон — твій помічник.

Соня прошепотіла феям:

— Наше завдання — зробити так, щоб йому було спокійніше. Хворіти неприємно, але не страшно, коли ти не один.

На кухні мама готувала чай. Краплинка полетіла за нею:

— О, це моя територія! Вода, пар, чай — тут я головна.

Мама налила в чайничок гарячу воду, поклала трав’яний чай, шматочок лимона, та ложечку меду. Краплинка торкнулася паруючої чашки своєю паличкою з крапелькою:

— Тихий-теплий-чарівний, додай трішки сил маленькому хлопчику…

Коли мама принесла чай у кімнату, від нього йшов ніжний аромат. Максимко понюхав.

— Смачно пахне… — сказав він. — Але не хочу…

Краплинка легенько подула йому на щічку, ніби легенький теплий вітерець.

В голові у Максима з’явилась ще одна думка:

«Якщо я потроху питиму теплий чай, горлу стане трохи легше, а всередині — тепліше».

— Мамо, дай ковток, — прошепотів він.

Мама обережно піднесла чашку. Тепло розлилося по горлу й животику, ніби всередині запапилося маленьке сонечко.

— Ніби стає краще, — здивувався Максимко.

Краплинка посміхнулась:

— От і добре. Я не чарівниця-лікар, я чарівниця-помічниця. Лікар лікує, мама доглядає, а я роблю чай особливо приємним.

Через деякий час Максимкові стало нудно.

— Я не хочу просто лежати… — пробурмотів він. — Але вставати в мене сил немає.

Іскорка підлетіла ближче й подивилася на ліжко.

— Зробимо так, щоб лежати було не нудно, а… цікаво, — сказала вона.

Паличка-іскорка торкнулася ковдри, подушки й м’яких іграшок. І в уяві Максима його ліжко перетворилось на велику фортецю:

• ковдра — це дах фортеці,

• подушка — м’яка стіна,

• ведмедик — охоронець,

• зайчик — сторож біля воріт.

Мама принесла йому пару книжок з картинками та одну маленьку машинку.

— Бачиш? — шепнула Іскорка. — Ти не просто лежиш, ти — головний командир фортеці одужання.

Максимко обійняв ведмедика.

— Я… сьогодні головний командир. Мені треба лежати в фортеці й одужувати, — серйозно повідомив він мамі.

Мама ледь не розсміялася, але тільки кивнула:

— Так, командире. Я твій помічник.

Увечері Максимко знову втомився. Ніс ще закладений, горло боліло менше, але все одно було не дуже приємно.

— Мамо, а я скоро одужаю? — тихо спитав він.

— Звісно, — сказала мама. — Ми п’ємо ліки, чай, відпочиваємо. Організм бореться. Треба йому допомагати сном і спокоєм.

Коли мама вийшла на кухню, феї знову зібралися в кімнаті.

— Зараз найголовніше — ніч, — сказала Соня. — Нічний сон — як велика лікарня для тіла.

Соня підняла паличку вгору:

— Зірочки, до мене!

І на стелі кімнати в уяві Максима з’явилися маленькі зірочки-лікарі у білих шапочках. Йому здалося, що вони тихо шепочуть:

— Ми будемо ходити всередині тебе й допомагати вашому тілу боротися з мікробами, ти тільки спи й не хвилюйся…

Максимко посміхнувся уві сні.

Фея Соня задоволено зітхнула:

— От тепер можна й мені трохи відпочити.

Уночі за вікном пішов легенький дощ.

— Це моя чергова зміна, — сказала Краплинка. — Сон любить, коли все навколо тихе, м’яке й без зайвого шуму.

Вона трохи втихомирила вітер, щоб не свистів. Залишила тільки тихе:

— Крап… крап… крап…

Дощові краплі падали рівно, одна за одною, як колискова від неба. Якщо прислухатись, можна було почути:

— Спи… спи… ми тут, ми поряд… все мине…

Максимко спав міцніше.

Іноді, коли діти хворіють, їм стає трохи страшно. Фея Іскорка це знала. Вона запалила паличку сильніше: вогник став теплішим.

— Зараз я подивлюся в темряві чорні клубочки-хмаринки, — сказала вона.

Уявно в кутку кімнати сиділи чорні хмаринки — страхи.

— А раптом я завжди хворітиму? — бурмотів один клубочок.

— А раптом мама кудись піде й мене залишить? — шепотів інший.

Іскорка підлетіла до них і торкнулася своїм світлом. Клубочки почали танути, як шматочки льоду в теплій воді, і перетворюватися на маленькі зірочки-надії.

— Коли ти хворий, — прошепотіла Іскорка так, ніби звертається до Максима уві сні, — це тимчасово. Ти не сам: з тобою мама, тато, лікар, ми, феї. Страхам тут не місце.

Максимко повернувся на бік, обняв ведмедика ще міцніше, і обличчя в нього стало спокійнішим.

Вранці до кімнати заглянуло сонечко. Мама тихенько сіла на ліжко.

— Як ти, мій командире? — спитала вона.

Максимко кліпнув очима.

— Ніс ще трошки… — він посопів. — Але голова вже не така важка.

Феї на хмаринці зраділи.

— Це значить, що його організм добре попрацював вночі, — сказала Соня.

— І чай був не дарма, — додала Краплинка.

— І обійми, — нагадала Іскорка.

Мама доторкнулася до чола:

— Температура менша. Але ще лежимо, нікуди не біжимо, добре?

— Добре, — сказав Максимко. — Я ще трохи побуду командиром фортеці.

Того дня Максимко не бігав, не стрибав. Він: розглядав книжки з картинками, складав кубики прямо в ліжку, розповідав ведмедику історії, іноді дрімав.

Феї раз по раз прилітали: Соня підсипала йому спокійних думок, Краплинка нагадувала мамі про теплий чай і водичку, Іскорка щоразу трошки «підпалювала» в грудях теплий вогник, коли Максимку ставало сумно. І так минув день.

На третій день Максимко прокинувся й відчув: голова легка, ніс дихає майже добре, горло майже не болить.

— Мамо! — радісно вигукнув він. — Я, здається, вже майже здоровий!

Мама посміхнулась:

— Ще трохи побережемося, але так, тобі значно краще. Молодець, ти гарно тримався.

Феї на хмаринці влаштували маленьке свято: Соня намалювала на небі тоненьку веселу зіркову доріжку. Краплинка пустила невеличку веселку після дощу. Іскорка пустила по небу теплий промінчик, який ледь торкнувся Максимкової щоки. Хлопчик сидів біля вікна в піжамі, дивився на небо й тихо прошепотів:

— Дякую, феї… Якщо це були ви.

Феї підморгнули одна одній.

— Ми лише трохи допомагали, — сказала Соня. — Головне зробили мама, лікар і його власне тіло.

— Але наступного разу, коли він захворіє, — додала Краплинка, — він уже буде знати: це неприємно, але не страшно. Він це вже проходив.

— І буде пам’ятати, що навіть у ліжку можна бути командиром фортеці одужання, — усміхнулася Іскорка.

І вони полетіли на свою хмаринку