Три феї і ранковий підйом

Минулої ночі феї Соня, Краплинка і Іскорка допомогли Максимкові спокійно заснути. Вони думали, що на цьому їхня робота закінчується. Але виявилося — найважче буває вранці.

Феї солодко спали на своїй м’якій хмаринці. Соня обіймала подушку у вигляді зірочки. Краплинка накрилася ковдрою з дощових смужок. Іскорка згорнулася клубочком біля маленького світлячка. Раптом над хмаринкою дзенькнув дзвіночок.

— Дзень-дзень-дзень! Підйом! — пролунало з неба.

Феї заворушилися.

— Хто це нас будить так рано?… — пробурмотіла Соня, протираючи очі.

Перед ними з’явилася велика біла хмаринка-дзвіночок. На ній світився напис:

«УВАГА! На Землі важкий ранок! Дитина не хоче прокидатися!»

Краплинка позіхнула:

— Здається, це знову той самий будинок з жовтими фіранками…

Іскорка підскочила:

— О, це ж наш Максимко! Вночі заснув чудово. А тепер…

Феї швиденько злетіли вниз і заглянули у вікно. Мама вже відкрила штори, світить сонечко, а Максимко з головою накрився ковдрою.

— Не хочу в садочок!!! — пролунало з-під ковдри.

— Не буду вставати! Я ще сонний!

Кімната була світла, затишна.

Але посеред ліжка лежав горбик ковдри, з якого чулося:

— Ммммм… Не чую! Я сплю!

Мама обережно смикнула ковдру:

— Сонечко, пора вставати.

— Не-е-е-е-е хочу! — почувся сердитий голос. — Ноги не встають, очі не відкриваються!

Феї присіли на край шафи.

— Оце так.... — прошепотіла Соня. — Вкласти — це пів справи. А підняти…

— Нам потрібна ранкова магія, — сказала Краплинка.

— І трохи гумору, — з посмішкою додала Іскорка. — Щоб підйом був пригодою.

Соня легенько постукала по склу паличкою:

— Дзінь… дзінь… — Сонечко, — сказала Соня. — Давай допоможемо хлопчику прокинутися.

Сонечко послало в кімнату тоненький промінчик світла. Промінчик потрапив Масимкові прямо на ніс, який стирчав з-під ковдри.

Максимко з-під ковдри тихо «чхнув»:

— Апчхи…

І від несподіванки трошки виглянув одним оком.

— О, це діло, — посміхнулася Соня.

— Привіт, напівсонний герой. — сказала мама

Максимко буркнув:

— Я не герой. Я подушка. Подушки не ходять у садочок.

Мама задумливо нахилила голову:

— Цікаво… А як же подушки їдять кашу? У них же нема ротика…

З-під ковдри пролунало нерішуче:

— Е-е-е… Подушки… не їдять кашу…

— А йогурт? — не відступала мама. — Смачнючий? З фруктами?

Тиша. Потім одне око знову виглянуло.

— Подушкам… трохи можна, — прошепотів Максимко.

Соня тихенько засміялася. Сонечко на небі підморгнуло.

Тим часом Краплинка підлетіла до ванної кімнати.

— Тут теж потрібні чари, — сказала вона. — Умивання — це жах для всіх сонних малюків.

Вона махнула паличкою над краном:

— Водичко, стань лагідною й грайливою!

Коли мама відвела Максимка вмиватися, він сердито подивився на кран:

— Холодна! Не хочу!

Але як тільки мама відкрутила воду, сталося диво:

Водичка заспівала тоненьким голосочком:

— Ля-ля-ля, я змиваю сон зі щічок!…

Маленькі краплинки підстрибували, як м’ячики. Одна крапля сіла Максимкові на носик і сказала (уявно, але дуже виразно):

— Хлопче, ми з тобою команда. Я — змінюю сон, ти — відкриваєш очі.

Максимко трохи засміявся:

— Мамо, водичка щекоче!

— Вона тебе будить, — усміхнулася мама. — Бачиш, як радіє, що ти прокидаєшся.

Краплинка засяяла від радості: план спрацював.

Після вмивання Максимко знову надувся:

— Все одно не хочу в садок…

Мама присіла на край ліжка. Іскорка одразу ж опинилася поруч, торкнувшись її плеча паличкою. Паличка запалала теплим світлом, і мамі захотілося міцно притиснути сина до себе.

— Іди-но сюди, мій сонний ведмедику, — сказала вона.

Не дуже охоче, але Максимко підійшов. Мама обняла його так міцно, що він навіть забув бурчати. Іскорка прошепотіла:

— Обійми — це як кнопка ввімкнення для доброго настрою.

У голові Максима стало чомусь тихо й не так уже й погано.

— Мамо, а ти мене забереш сьогодні раніше? — запитав він.

— Постараюся, — відповіла мама. — А ти ввечері розкажеш мені, що було найцікавішим у садочку.

Іскорка додала трошки «радісного світла» в його груди. Малюк уже був не таким похмурим, як хвилину тому.

Тепер справа дійшла до одягання. Максимко подивився на штани й кофту й знову понурився:

— Не хочу вдягатися… Хочу в піжамі ходити. Піжама — мій костюм.

Соня, Краплинка й Іскорка переглянулися.

— О, тут ми теж можемо допомогти, — сказала Соня.

Феї підлетіли до одягу й торкнулися його паличками: зірочка Соні мигнула на штанцях, крапелька Краплинки торкнулася кофтинки, вогник Іскорки — носочків.

І раптом сталося так, що одяг ніби ожив. Йому здалося, що штани сказали:

— Ми хочемо погуляти! Вчора цілий день лежали в шафі!

Кофта додала:

— А я хочу побачити, що там нового в садочку! Може, ти сьогодні побіжиш на вулиці швидше за всіх?

Носочки прошепотіли:

— Ну одягни нас, нам же холодно! Ми хочемо танцювати в чобітках!

Максимко кліпнув очима.

— Мамо, — сказав він. — Мені здається, штани на мене образяться, якщо я їх не вдягну.

Мама ледь стримала сміх:

— Здається, ти їх дуже любиш. Давай допоможу?

Разом вони почали одягатися. І це вже було не так нудно, коли здається, що одяг теж хоче пригод.

На кухні на нього чекав сніданок. У тарілці — каша з фруктами.

— Не хочу кашу… — за звичкою почав було Максимко.

Але тут Краплинка непомітно махнула паличкою над тарілкою. Фрукти склалися в смішну мордочку: бананчик став посмішкою, дві ягідки — очима, шматочок яблука — носиком.

— Мамо, — здивувався Максимко. — Вона на мене дивиться!

— Може, це чарівний сніданок, — сказала мама. — Якщо його з’їсти, буде більше сил гратися й бігати.

Максимко задумався:

— А якщо я її всю з’їм, я буду… супершвидким?

Феї захихікали. Соня прошепотіла:

— Супершвидким та бадьорим.

Максимко почав їсти кашу, відкусивши спочатку «ніс», потім «очі», потім «усмішку». Настрій помітно підріс.

Коли вони вийшли з дому, сонце вже світило яскраво, але десь нависала маленька хмаринка — феї сиділи саме на ній.

Максимко тримав маму за руку й тихо запитав:

— Мамо, а феї приходять тільки вночі?

— Можливо, вони поруч і вдень, просто ми їх не бачимо, — відповіла мама.

Феї перезирнулися.

— Треба дати йому маленький знак, — сказала Іскорка. — Щоб знав: ми тут.

Соня махнула паличкою — і прямо над дорогою на мить блиснула крихітна зірочка, хоч було вже світло. Краплинка — і на асфальті з’явилась маленька блискуча калюжка-сердечко, хоч дощу й не було. Іскорка — і в Максимкового серця ненадовго запекло теплом, ніби хтось сказав: «Ти не один. Ми поруч».

Максимко зупинився.

— Мамо, дивись, калюжка у формі сердечка! І зірочка… Хм… Дивно.

Мама тільки посміхнулася:

— Мабуть, це добрий ранок.

Коли мама передала Максима виховательці, він уже не плакав. Трошки сумував, але дивився по сторонах — чи немає ще чудес. Феї сіли на високу гілку дерева біля садочка.

— Ну що, — сказала Соня. — Здається, ранок ми теж потроху освоїли.

— Я б сказала: ми придумали ранковий план для всіх діток, — посміхнулася Краплинка. — Трохи світла та зірочок, весела водичка для вмивання, обійми, одяг, який «хоче гуляти», сніданок із маленьким секретом.

— І найголовніше, — додала Іскорка, — це коли дорослі не сердяться, а допомагають прокинутися м’яко. Бо навіть чарівним феям важко, якщо вдома тільки крик.

Феї подивилися на вікна садочка. Десь там Максимко вже бігав з іншими дітьми, тримаючи в руках машинку. Він на хвильку глянув у небо й прошепотів:

— Якщо ви там, феї, то… дякую.

І їм здалося, що вони почули його. Того дня ввечері, коли мама забирала його з садочка, Максимко сказав:

— Мамо, знаєш, ранок був… не такий вже й поганий.

Якщо завтра знову будуть феї — я, може, навіть сам встану.

Феї на хмаринці одночасно усміхнулися.

— Домовилися, — сказали вони. — Ми будемо поруч. А ти ставай нашим маленьким помічником.

І з того часу в їхньому домі ранки ставали все менш схожими на війну й усе більше — на початок нової пригоди.