Котигорошко

Був собі один чоловік і мав шестеро синів та одну дочку.

Пішли сини в поле орати і наказали, щоб сестра винесла їм обід.

Вона й каже:
— А де ж ви будете орати? Я не знаю.

Вони кажуть:
— Ми будемо тягти скибу від дому аж до тієї ниви, де будемо орати, — то ти за тією борозною і йди.

Поїхали.

А змій, що живе за тим полем, у лісі, взяв — ту скибу закотив, а свою протяг до своїх палаців.

От сестра як понесла братам обідати, то пішла за тією скибою і доти йшла, аж поки зайшла до змієвого двора. Там ЇЇ змій і вхопив.

Поприходили сини ввечері додому та й кажуть матері:
— Весь день орали, а ви нам не принесли обідати.
— Як то не принесла? Адже Оленка понесла. Чи не заблукала?

Брати й кажуть:
— Треба йти шукати її.

Та й пішли всі шість за тією скибою і зайшли— таки до того змієвого двора, де їх сестра була.

Приходять туди, коли вона там.
— Братики мої милі, де ж я вас подіну, як змій прилетить? Він же вас поїсть!

Коли це й змій летить.
— А, — каже, — людський дух пахне. А що, хлопці, битися прийшли чи миритися?
— Ні, — кажуть, — битися!
— Ходім же на залізний тік!

Пішли на залізний тік битися.

Недовго й бились: як ударив їх змій, так і загнав у той тік.
Забрав їх тоді ледве живих та й закинув до глибокої темниці.
А той чоловік та жінка ждуть та й ждуть синів, — нема.

От одного разу пішла жінка на річку прати, коли ж котиться горошина по дорозі. Жінка взяла горошину та й з'їла.
Згодом народився в неї син. Назвали його Котигорошком.
Росте та й росте той син, як з води— небагато літ, а вже великий виріс.

Одного разу батько з сином копали колодязь, — докопались до великого каменя. Батько побіг кликати людей, щоб допомогли камінь викинути. Поки батько ходив, а Котигорошко узяв та й викинув. Приходять люди, як глянули— аж поторопіли. Злякались, що в нього така сила, та й хотіли його вбити. А він підкинув того каменя та й підхопив, люди й повтікали. От конають далі та й докопалися до великого Шматка заліза. Витяг його Котигорошко та й сховав. От і питається раз Котигорошко в батька, в матері:
— Десь повинні бути в мене брати й сестра?
— Е— е, — кажуть, — синку, була в тебе і сестра, і шестеро братів, та таке й таке їм трапилось.
— Ну, — каже він, — піду їх шукати. Батько й мати умовляють його.— Не йди, сину: шестеро пішло, та загинуло, а то ти один, щоб не загинув!
— Ні, таки піду! Як же таки свою кров та не визволити?

Узяв те залізо, що викопав, та й поніс до коваля.
— Скуй, — каже, — мені булаву, та велику!

Як почав коваль кувати, то скував таку булаву, що насилу з кузні винесли. Узяв Котигорошко ту булаву, кинув угору та й каже до батька:
— Ляжу я спати, а ви мене збудіть, як летітиме булава через дванадцять діб.

Та й ліг. На тринадцяту добу летить та булава! Збудив його батько, він схопився, підставив пальця, булава як ударилась об нього, так і розскочилась надвоє. Він і каже:
— Ні, з цією булавою не можна йти шукати братів та сестру, — треба скувати другу.

Поніс її знову до коваля.
— На, — каже, — перекуй, щоб була по мені!

Викував коваль ще більшу. Котигорошко й ту шпурнув угору та й ліг спати на дванадцять діб. На тринадцяту добу летить та булава назад, реве— аж земля дрижить. Збудили Котигорошка, він схопився, підставив пальця, — булава як ударилась об нього, — тільки трошки зігнулась.
— Ну, з цією булавою можна шукати братів та сестру. Печіть, мамо, буханці та сушіть сухарці, — піду.

Узяв ту булаву, в торбу— буханців та сухарів, попрощався і пішов.
Пішов за тією скибою та й зайшов у ліс. Іде тим лісом, іде та й іде. Коли приходить до великого двора. Увіходить у двір, тоді в будинок, а змія нема, сама сестра Оленка вдома.
— Здорова була, дівчино! — каже Котигорошко.
— Здоров був, парубок! Та чого ти сюди зайшов: прилетить змій, то він тебе з'їсть.
— Отже, може, й не з'їсть! А ти ж хто така!
— Я була одна дочка в батька й матері, та мене змій украв, а шестеро братів пішли визволяти та й загинули.
— Де ж вони? — питається Котигорошко.
— Закинув змій до темниці, та й не знаю, чи ще живі, чи, може, на попілець потрухли.
— Отже, може, я тебе визволю, — каже Котигорошко.
— Де тобі визволити? Шестеро не визволило, а то б ти сам! — каже Оленка.
— Дарма! — відказує Котигорошко.

Та й сів на вікні, дожидається. Коли це летить змій. Прилетів та тільки в хату— зараз:
— Ге, — каже, — людський дух пахне!
— Де б то не пах, — відказує Котигорошко, — коли я прийшов.
— Агов, хлопче, — а чого тобі тут треба? Битися чи миритися?
— Де то вже миритися, — битися! — каже Котигорошко.
— Ходім же на залізний тік!
— Ходім!

Прийшли. Змій і каже:
— Бий ти!
— Ні, — каже Котигорошко, — бий ти спочатку!

От змій як ударив його, так по кісточки і ввігнав у залізний тік. Вирвав ноги Котигорошко, як махнув булавою, як ударив змія, — ввігнав його в залізний тік по коліна. Вирвався змій, ударив Котигорошка, — і того по коліна ввігнав. Ударив Котигорошко вдруге, по пояс змія загнав у— тік, ударив утретє, — зовсім убив.

Пішов тоді в льохи— темниці глибокі, відімкнув своїх братів, а вони тільки— тільки що живі. Забрав тоді їх, забрав сестру Оленку і все золото та срібло, що було в змія, та й пішли додому.
От ідуть, а він їм і не признається, що він їх брат. Перейшли так скільки дороги, сіли під дубом спочивати. Котигорошко притомився після того бою та й заснув. А ті шестеро братів і радяться.
— Будуть з нас люди сміятися, що ми шестеро змія не подужали, а він сам убив. Та й добро змієве він собі все забере.

Радилися— радилися та й нарадилися: тепер він спить, не почує, — прив'язати його добре ликом до дуба, щоб не вирвався, — тут його звір і розірве. Як радились, так і зробили: прив'язали та й пішли собі.
А Котигорошко спить і не чує того. Спав день, спав ніч, прокидається— прив'язаний. Він як рвонувся, — так того "дуба й вивернув з корінням. От узяв тоді того дуба на плечі та й пішов додому.
Підходить до хати, аж чує— брати вже прийшли та й розпитуються в матері:
— А що, мамо, чи в вас іще були діти?
— Та як же? Син Котигорошко був, та вас пішов визволяти. Вони тоді:
— Оце ж ми його прив'язали, — треба бігти та одв'язати.

А Котигорошко як пошпурить тим дубом у хату, — замалим хати не розвалив.
— Оставайтесь же, коли ви такі! — каже.— Піду я в світ.

Та й пішов знову, на плечі булаву взявши. Іде собі та й іде, коли дивиться— відтіль гора і відсіль гора, а між ними чоловік руками й ногами в ті гори вперся та й розпихає їх. Каже Котигорошко:
— Боже поможи!
— Дай боже здоров'я!
— А що ти, чоловіче, робиш?
— Гори розпихаю, щоб шлях був.
— А куди йдеш?— питає Котигорошко.
— Щастя шукати.
— Ну» то й я туди. А як ти звешся?
— Вернигора. А ти?
— Котигорошко. Ходім разом!
— Ходім.

Пішли вони. Ідуть, коли бачать: чоловік серед лісу як махне рукою— так дуби й вивертає— з корінням.
— Боже поможи!
— Дай боже здоров'я!
— А що ти, чоловіче, робиш?
— Дерева вивертаю, щоб іти було просторіше.
— А куди йдеш?
— Щастя шукати.
— Ну, то й ми туди. А як звешся?
— Вернидуб. А ви?
— Котигорошко та Вернигора. Ходім разом!
— Ходім.

Пішли втрьох. Ідуть, коли бачать— чоловік із здоровенними вусами сидить над річкою: як крутнув вусом, — так вода й розступилася, що й по дну можна перейти. Вони до нього:
— Боже— поможи!
— Дай боже здоров'я!
— А що ти, чоловіче, робиш?
— Та воду відвертаю, щоб річку перейти.
— А куди йдеш?
— Щастя шукати.
— Ну, то й ми туди. А як звешся?
— Крутивус. А ви?
— Котигорошко, Вернигора, Вернидуб. Ходім разом!
— Ходім!

Пішли. І так їм добре йти: де гора на дорозі, — то Вернигора перекине, де ліс, — Вернидуб виверне, де річка, — Крутивус воду відверне. От зайшли вони в такий великий ліс, — коли бачать, — в лісі стоїть хатка. Увійшли— нікого нема. Котигорошко й каже:
— Отут ми й заночуємо.

Переночували, на другий день Котигорошко каже:
— Ти, Вернигоро, зоставайся дома та вари їсти, а ми втрьох підемо на полювання.

Пішли вони, а Вернигора наварив Їсти та й ліг спочивати.

Коли хтось стукає в двері:
— Відчини!
— Невеликий пан, — відчиниш і сам, — каже Вернигора.

Двері, відчинились, та й знову хтось кричить:
— Пересади через поріг!
— Невеликий пан, перелізеш і сам. Коли влазить дідок маленький, а борода на сажень волочиться. Як ухопив Вернигору за чуба та й почепив його на гвіздок на стіну. А сам усе, що було наварене, виїв, випив, у Вернигори із спини ремінь шкіри видрав та й подався. Вернигора крутивсь— крутивсь, якось зірвався з гвіздка, кинувся знову варити; поки товариші поприходили, уже доварює.
— А чого ти запізнився з обідом?
— Та задрімав трохи.

Наїлись та й полягали спати. На другий день устають, Котигорошко й каже:
— Ну, тепер ти, Вернидубе, зоставайся, ми підемо на полювання.

Пішли вони, а Вернидуб наварив їсти та й ліг спочивати. Аж хтось стукає в двері:
— Відчини!
— Невеликий пан, відчиниш і сам.
— Пересади через поріг!
— Невеликий пан, перелізеш і сам. Коли лізе дідок маленький, а борода на сажень волочиться. Як ухопив Вернидуба за чуба та й почепив на гвіздок. А сам усе, що було наварене, виїв, випив, у Вернидуба із спини ремінь шкіри видрав та й подався.

Вернидуб борсався, борсався, якось уже там з гвіздка зірвався та й ну швидше обід варити. Коли це приходить товариство.
— А що це ти з обідом спізнивсь?
— Та задрімав, — каже, — трохи...

А Вернигора вже й мовчить: догадався, що воно було.
На третій день зостався Крутивус, — і з ним те саме. А Котигорошко й каже:
— Ну, та й ліниві ви обід варити! Уже ж завтра ви йдіть на полювання, а я зостануся дома.

На другий день ті троє йдуть на полювання, а Котигорошко вдома зостається. От наварив він їсти та й ліг спочивати. Аж грюкає хтось у двері:
— Відчини!

Відчинив двері, — аж там дідок маленький, а борода на сажень волочиться.
— Пересади через поріг!

Узяв Котигорошко, пересадив. Коли той пнеться до нього, пнеться.
— А чого тобі?— питає Котигорошко.
— А ось побачиш чого, — каже дідок, доп'явся до чуба та тільки хотів ухопити, а Котигорошко:
— То ти такий!— та собі хап за бороду, вхопив сокиру, потяг його в ліс, розколов дуба, заклав у розколину дідову бороду й защепив її там.
— Коли ти, — каже, — такий, дідусю, що зараз до чуба берешся, то посидь собі тут, я знову сюди прийду.

Приходить він у хату, — вже й товариство поприходило..
— А що обід?
— Давно впрів.

Пообідали, а тоді Котигорошко й каже:
— А ходіть лише, я вам таке диво покажу, що ну!

Приходять до того дуба, коли ні дідка, ні дуба нема: вивернув дідок дуба з коренем та й потяг за собою. Тоді Котигорошко розказав товаришам, що йому було, а ті вже й про своє призналися, як їх дідок за чуба чіпляв та реміння з спини драв.
— Е, — каже Котигорошко, — коли він такий, то ходім його шукати.
А де дідок того дуба тяг, — там так і знати, що волочено, — вони тим слідом і йдуть. І так дійшли аж до глибокої ями, що й дна не видно.

Котигорошко й каже:
— Лізь туди, Вернигоро!
— А цур йому!
— Ну ти, Вернидубе.

Не схотів і Вернидуб, не схотів і Крутивус.
— Коли ж так, — каже Котигорошко, — полізу я сам. Давайте плести шнури.

Наплели вони шнурів, намотав Котигорошко на руку кінець та й каже:
— Спускайте!

Почали вони спускати, довго спускали, — таки сягнули дна, — аж на інший світ. Став там Котигорошко ходити, — аж дивиться: стоїть палац великий. Він увійшов у той палац, коли так усе й сяє золотом та дорогим камінням. Іде він покоями, — аж вибігає йому назустріч королівна— така гарна, така гарна, що й у світі кращої нема.
— Ой, — каже, — чоловіче добрий, чого ти сюди зайшов?
— Та я, — говорить Котигорошко, — шукаю діда маленького, що борода на сажень волочиться.
— Е, — каже вона, — дідок бороду з дубка визволяє. Не йди до нього, — він тебе вб'є, бо вже багато людей повбивав.
— Не вб'є! — каже Котигорошко, — то ж я йому й бороду защепив. А ти ж чого тут живеш?
— А я, — каже, — королівна, та мене цей дідок украв— і в неволі держить.
— Ну, то я тебе визволю. Веди мене до нього! Вона й повела. Коли справді: сидить дідок і вже бороду визволив з дубка. Як побачив

Котигорошка, то й каже:
— А чого ти прийшов? Битися чи миритися?
— Де вже, — каже Котигорошко, — миритися— битися!

От і почали вони битися. Бились, бились, і таки вбив Котигорошко дідка своєю булавою. Тоді вдвох із королівною забрали все золото й дороге каміння у три мішки та й пішли до тієї ями, якою він спускався. Прийшов і гукає:
— Агов, побратими, чи ви ще є?
— Є!

Він прив'язав до мотузка один мішок та й сіпнув, щоб тягли.

Витягли, спустили знову мотуз. Він прив'язав другий мішок:
— І це ваше.

І третій їм віддав, — усе, що добув. Тоді прив'язав до мотузка королівну.
— А це моє, — каже.

Витягли ті троє королівну, тоді вже Котигорошка треба тягти. Вони й роздумали:
— Нащо його тягти? Нехай королівна нам дістанеться. Підтягнем його вгору та тоді й пустимо, — він упаде та й уб'ється.

А Котигорошко та й догадався, що вони вже надумали, — узяв прив'язав до мотуза каменюку.
— Тягніть мене!— гукає.

Вони підтягли високо, а тоді й кинули, — камінь тільки гуп!
— Добрі ж ви, — каже Котигорошко. Пішов він підземним світом. Іде та іде, коли насунули хмари, як ударить дощ та град. Він і заховався під дубом. Коли чує, — на дубі пищать грифенята в гнізді. Він заліз на дуб та й прикрив їх свитою. Перейшов дощ, прилітає птиця гриф, тих грифенят батько. Побачив гриф, що діти вкриті, та й питає.
— Хто це вас накрив? А діти кажуть:
— Як не з'їси його, то ми скажемо.
— Ні, — каже, — не з'їм.
— Отам чоловік сидить під деревом, то він накрив.

Гриф прилетів до Котигорошка та й каже:
— Кажи, що тобі треба, — я тобі все дам, бо це вперше, що в мене діти зосталися живі, а то все— я полечу, а тут піде дощ та град, — вони в гнізді й заллються.
— Винеси мене, — каже Котигорошко, — на той світ.
— Ну, добру ти мені загадку загадав. Та д. ар— ма, ^~ треба летіти. Візьмемо з собою шість кадовбів м'яса та шість кадовбів води, то як я летітиму та поверну до тебе голову направо, то ти мені вкинеш в рот шматок м'яса, а як поверну наліво, то даси трохи води, а то не долечу й упаду.

Взяли вони шість кадовбів м'яса та шість кадовбів води, сів Котигорошко на грифа, — полетіли. Летять та й летять, як поверне гриф голову направо, то Котигорошко йому вкине в рот шмат м'яса, а як наліво— дасть йому трохи води. Довго так летіли, — от— от уже долітають до цього світу. Коли гриф повертає голову направо, а в кадовбах і шматочка м'яса нема. Тоді Котигорошко відрізав у себе литку та й кинув грифові в рот. Вилетіли, гриф і питається:
— Чого це ти мені такого доброго дав аж наприкінці?

Котигорошко й показав на свою ногу:
— От чого, — каже.

Тоді гриф виригнув литку, полетів і приніс цілющої води: як притулили литку та покропили тією водою, — вона й приросла.

Гриф тоді повернувся додому, а Котигорошко пішов шукати своїх товаришів. А вони вже подались туди, де тієї королівни батько, там у нього живуть та й сваряться поміж себе: кожен хоче з королівною оженитися, то й не помиряться.

Коли це приходить Котигорошко. Вони полякалися, а він каже:
— Ви мене зрадили, — мушу вас покарати.

Та й покарав.

А сам одружився з тією королівною та й живе.