Суп з каменя

Жив собі колись мандрівник, який був дуже голодний. Ось уже три дні, відколи він нічого не їв.

Та от він дістався до якогось села. Однак це було найбідніше село в цілій околиці. У його мешканців комори були повні, а тарілки – завжди порожні. Вони ніколи нікого не запрошували до себе. Казали: “Треба заощаджувати, адже ніколи не відомо, коли до тебе в гості прийде якийсь приятель”. Насправді ж були такими захланними та скупими, що в жодного з них не було нікого, хто б хотів його відвідати.

– Стук, стук, стук, – постукав мандрівник до першої ж оселі, що трапилася йому в селі.

– Хто ти такий? Чого тобі треба? – верескнув якийсь голос. – Напевно, хочеш чогось задарма, так? Іди геть, мені нічого тобі дати! У мене ніхто нічого не викидає!

Мандрівник спробував постукати до іншого дому. Отримав таку ж відповідь. І так ішов від хати до хати, поки не постукав у оселю старости села.

– Я лише хотів попросити трохи води, – промовив з усмішкою мандрівник до скривленого обличчя, яке побачив у шпарині прочинених дверей, – бо саме готую дуже смачний суп з каменя.

Шпара в дверях стала більшою:

– Ти сказав – суп з каменя?

– Так, – відповів мандрівник. – Маю чарівний камінь і потребую лише трохи води, щоби приготувати з нього надзвичайно смачний суп.

Староста пробурмотів щось собі під ніс, але за хвилину приніс відерко з водою.

– Ви такий добрий, – прошепотів мандрівник, – може, приєднаєтеся до мене? Ні, я не вважаю себе кимось надзвичайно важливим, просто люди кажуть, що на світі немає нічого ліпшого від мого супу з каменя, яким я хотів би з вами поділитися. А може, у вас є ще й великий баняк?

– Ніколи не чув нічого подібного, – промимрив староста.

Все ж приніс найбільшого казана, якого мав, і подав його мандрівникові. Той розпалив посеред площі вогонь, вийняв з торби великий камінь, помив його й поклав до казана.

А вже через мить новина про чудесний камінь, який варився на площі, облетіла ціле село. Майже всі мешканці зібралися навколо мандрівника та його казана.

– І ти це їстимеш? – запитала якась дівчинка з огидою.

– Звичайно, – відповів мандрівник. – Суп з каменя буде ще смачнішим, якщо в нього покласти цибулю, але оскільки в мене її нема, то з’їм його й такий.

За мить якась людина подала чоловікові кілька цибулин.

– Дякую вам, – сказав мандрівник, кинув цибулю в суп і скуштував його:

– Гм, яка смакота.

Люди дивилися на нього зі щораз більшим подивом.

– Суп з каменя стає ще ліпшим, якщо до нього, крім цибулі, додати жменю квасолі, хоча він смачний і без неї…

Через якийсь час прибіг засапаний хлопець. Він приніс банку квасолі.

– Охоче приймаю цю допомогу, – сказав мандрівник, висипаючи квасолю до казана, – але за умови, що ти їстимеш разом зі мною.

Господині поглядали на суп з недовірою й щомиті принюхувалися.

– Так, так, знаю, про що ви думаєте, – додав мандрівник, – ви всі однакові. Крутите носом, коли бачите, що в супі, крім цибулі й квасолі, немає грибів…

– Я завжди кладу в суп гриби! – промовила вчителька на ім’я Гортензія. Відтак побігла додому й принесла кошичок з грибами, які мандрівник одразу ж кинув до цибулі й квасолі, що варилися у воді.

– О так, вона ще трохи бліденька, – сказав мандрівник. – Гарного кольору супові, крім квасолі й грибів, надає м’ясо. Але де його взяти?

– М’ясо! М’ясо! – закричав різник, схвильований думкою про те, що невдовзі може скуштувати суп з каменя. Побіг і приніс чудовий шматок м’яса та щонайменше метр ковбаси. За мить усе це теж опинилося там, де й решта продуктів.

Мандрівник скуштував.

– Ще одну картоплину й одну або дві ріпи, й суп стане таким, що ним не соромно буде пригостити навіть якогось вельможного короля!

– О так, так! Картопля! І ріпа!

Дві жінки засукали рукави й мерщій побігли в поле по картоплю й ріпу.

– Якщо хочете мені допомогти, то принесіть тарілки і ложки… – щиро промовив мандрівник. – Ага, і ще – скатертину! – додав за мить.

– А чи не треба дрібки солі? – запитала інша жінка й, не чекаючи відповіді, побігла додому.

Чудовий суп уже не вміщався в казані: цибуля й квасоля, гриби й м’ясо, ріпа й картопля… не кажучи вже про камінь. Від самого запаху страви в людей текла слинка. Пекар приніс дванадцять хрумких хлібин, ще хтось – сир, а корчмар додав до цього всього бутлю молодого вина. А кілька господинь принесли чудовий яблучний пиріг.

Посеред площі розстелили велику скатертину, всі посідали, й мандрівник почав наливати в тарілки суп, від якого йшла пара та неймовірно смачний запах.

Усі радісно їли, а після чудової трапези з вином весело заспівали, що було сил у грудях.

– Ах, це найсмачніший обід, який я будь-коли споживав! – задоволено зітхнув сільський староста, тільки-но закінчивши їсти. – Той твій камінь справді незвичайний.

– Подарую його вам, любі друзі, – сказав мандрівник.

– Що? Справді подаруєш нам чарівний камінь? – запитували, приязно дивлячись на мандрівника, мешканці села.

– Так ми зможемо частіше зустрічатися і разом споживати суп із каменя. І це нічого нам не коштуватиме!

– Саме так, – підтакнув мандрівник, одягаючи плащ. – Тільки не забудьте додати до нього дрібку солі, трохи квасолі й грибів, цибулю й шматок м’яса…

– Певна річ, що не забудемо.

– Бо я зрозумів, що саме ці додаткові складники роблять суп просто чудовим, – промовив мандрівник, перш ніж знову вирушити в дорогу.